Читати книгу - "Чоловіки під охороною"

Щойно я переступаю поріг медпункту, як мені стає все ясно. Оскільки лікаря Рільке на місці нема, до найближчого міста двісті кілометрів, а вправляти вивихнуту руку треба негайно, то зараз я це зроблю з допомогою місіс Берроу, яка спершу зробить кілька рентгенівських знімків ліктя. Я ж бо знаю, що вона працює в Рільке асистенткою-рентгенологом.

Та що я сказав! Я ж не маю права й словом прохопитися про те, щоб покласти Пуссі на операційний стіл. Вона мусить задовольнитися звичайним стільцем. Я повинен забути про будь-які зручності! Тим часом містер і місіс Берроу пошепки, але різко сперечаються між собою, і містер Берроу відверто заявляє Джесперсенові, що тому нема чого тут стовбичити. Джесперсен блідне від гніву й одразу мовчки виходить, грюкнувши дверима.

Мене теж бере гнів.

— Я також можу піти звідси, — сухо кажу я, — і залишити хвору з вивихнутим ліктем. Ви за все відповідатимете самі.

— Докторе Мартінеллі, — каже містер Берроу, повертаючись до мене обвислим черевцем і міряючи мене круглими очима, — ви повинні зрозуміти, що ваша допомога, з огляду на ваше особливе становище в Блувіллі, ставить перед нами, з адміністративного погляду, делікатну проблему.

У містера Берроу і голос особливий — солодкуватий, але з нотками погрози, що нагадують сталеві кульки, які перекочуються в олії.

— Ви хочете сказати, що оскільки я належу до ЧО, то не маю права лікувати людей?

— Саме так! — відповідає містер Берроу. — Саме це я й хотів вам сказати!

— Якщо бути відвертим, то я нічого не розумію.

— Все дуже просто, — каже містер Берроу. — Згідно з укладеною з нами угодою, ви — дослідник, а не лікар.

— Але ж виникла потреба в невідкладній допомозі! І мій обов’язок лікаря — цю допомогу подати. Це просто недопустимо, щоб потерпіла й далі сиділа на стільці і ніхто про неї не дбав.

— Докторе Мартінеллі, — править своєї Берроу, — річ не тільки в угоді. Річ і у вашому особливому, як я вже сказав, становищі… Потерпіть, будь ласка, кілька хвилин, дайте мені з’ясувати одне питання, яке стосується тільки мене.

Останню фразу містер Берроу виголосив навдивовижу ввічливо. Зате слова «ваше особливе становище» він повторив з такою бридкою і невдоволеною гримасою, ніби те, що чоловік зберіг свої статеві органи, — страшний гріх. Після цього управитель відвернувся від мене й знов заходився сперечатись із місіс Берроу.

Я не повинен упадати в оману: мене зневажили. І хто! Я дивлюся на Пуссі: дівчина дуже бліда, обличчя перекривлене, а коли я втуплююся в неї, вона заплющує очі. Спасибі їй. Спасибі й місіс Берроу, що, відколи я зайшов до медпункту, жодного разу не глянула на мене. Я відходжу від цієї трійки бевзів і самотньо стою біля вікна. Я весь тремчу від німого гніву й намагаюсь осягнути все його безсилля.

Водночас я нашорошую вуха. Подружжя Берроу і далі пошепки сперечається. Якщо я не помиляюся, містер Берроу хоче відвезти Пуссі до міста, а місіс Берроу вважає, що лікоть слід вправити негайно, хай навіть «брудними» руками. Мабуть, вона таки переважить. Це доказ того, що жінки мають неабиякий вплив навіть на С. Містер Берроу бере трубку й благоговійним голосом розмовляє, як я здогадуюся, з Гільдою Гельсінгфорс. А мені уявляється така картина: містер Берроу лежить на черевці й лиже своїй господині п’яти.

— Можете діяти, докторе Мартінеллі, — пихато каже містер Берроу і кладе трубку.

Цей слимак завжди викликатиме в мене подив. Я питаю себе, як йому вдається так швидко змінювати свою личину: щойно був слинько слиньком — і раптом стільки пихи!

Я обертаюсь до нього й сухо кажу:

— За умови, що місіс Берроу допоможе мені.

— Ну звісно, лікарю, — каже, не чекаючи рішення свого чоловіка, місіс Берроу, але на мене й далі не дивиться.

Я прошу її роздягти Пуссі, а сам стягую з дівчини чоботи. Коли я роззуваю її праву ногу, вона скрикує. Я оглядаю ногу: незначне розтягнення зв’язок. Потім я мию руки, а місіс Берроу розпорює Пуссі лівий рукав уніформи. Це забирає кілька хвилин. Повертаючись до дівчини й витираючи на ходу руки, я помічаю, що місіс Берроу виконує свою роботу дуже вміло, вона мені справді подобається. Ця жінка зустрічає своє сорокаріччя в розквіті сил. Вона низенька на зріст, але пухкенька й міцна, її ноги твердо стоять на землі, а кругла голова надійно посаджена на кремезних плечах. Чорнявка з коротко постриженим волоссям, могутньою щелепою, здатною пережувати й залізо, і жвавими, іскристими очима. Від неї пашить здоров’ям, холоднокровністю й розважливим спокоєм. Коли дивишся на неї, мимоволі спадає на думку, що її серце битиметься до ста років. Місіс Берроу постійно їздить верхи, ніколи не п’є снотворного, і сім’яники не завдають їй клопоту. Я ладен заприсягтися, що їй чужі всілякі комплекси, неврози й тривоги, вона крокує по життю з високо піднесеною головою, весела, активна й щедра поруч із цим бездушним і липким чудовиськом, якого — хто знає, — може, й любить.

Під уніформою в Пуссі вовняна сорочка без комірця, рукави якої закачати не можна. Я допомагаю місіс Берроу скинути з Пуссі сорочку. З’являються настовбурчені дівочі перса (ліфчика в Пуссі нема), і поки місіс Берроу підкочує до нас рентгенівський апарат, я, потупивши очі, спокійно милуюся ними.

Раптом я відчуваю, що за спиною в мене хтось стоїть. Я обертаюсь і бачу містера Берроу. Мене охоплює безглузде почуття — почуття ревнощів.

— Містере Берроу, — кажу я люб’язно, — дозвольте нагадати вам, що ви не маєте ніякого права бути присутнім при медичній операції.

— Я дістав вказівку бути тут, — відказує містер Берроу, який почув у моїх словах тільки офіційну суть, тому й відповів на них під таким самим кутом зору.

Я знизую плечима й знічено кажу: