Читати книгу - "Небезпечний утікач"

Майор Бріггс, старий офіцер колоніальної служби, начальник усього військового складу на «Олівії», вважав себе і своїх солдатів та офіцерів на мирному стані, а тому цілий день жлуктав ром і бренді, зачинившись у себе в каюті, або піднімався на палубу стріляти морських чайок, які летіли за кормою. Капітан Генрі Бедфорд рому не пив, книжок не читав, безбожно нудьгував у дорозі й за обіднім столом любив розповідати сусідам про свій затишний будинок у Бомбеї, біля Мала-барського горба, де у великому садовому басейні плавають дивовижні риби, смугасті та зірчасті, тридцяти чотирьох тропічних порід. Бедфорд повертався з Лондона до Індії після тривалої відпустки.

«Олівія» йшла протокою Ла-Манш назустріч західному вітру, назустріч океанській хвилі. Маленькі гострокрилі чайки летіли за її кормою й кигикали різкими голосами.

На світанку тьмяного березневого дня, вітряного й буряного, вона вийшла з протоки в океан, у жорстоку хитавицю Атлантики.

Під час цього рейсу на «Олівії» був ще один незвичайний пасажир: невисокий на зріст чоловік у цивільному, з трохи дивним для європейця кольором обличчя, у білому повстяному капелюсі шотландського горця. З ним був собака Сам — потворний, чорний, з пригнутою донизу квадратною мордою, із злючим поглядом спідлоба й короткими кривими ногами.

Чоловік у шотландському капелюсі — його звали Аллан Макферней — увесь час бігав по палубі з щільно набитим шкіряним дорожнім мішком і все турбувався про те, щоб цей мішок як-небудь несподівано не підмочило водою. Обидва старші офіцери, Бедфорд і Бріггс, з першого ж дня не злюбили Макфернея.

— Чи помітили ви, Бріггс… — схвильовано запитав капітан Бедфорд майора ще в перший день. — Чи помітили ви, дорогий Бріггс, який у цієї людини капелюх?

— Помітив, Бедфорде! Гидкий шотландський капелюх.

— А прізвище, ви тільки зверніть увагу, яке в нього прізвище: Макферней…

— Безперечно, — сказав майор, — ця людина — шотландець.

— Отже, не джентльмен. Шотландець не може бути справжнім джентльменом.

— Ніколи! — з глибоким переконанням підтвердив майор Бріггс. — А колір його шкіри, Бедфорде!..

— Аякже, — сказав Бедфорд, — дивне забарвлення шкіри.

— Це не засмага. Це печінка…

— Звичайно, — погодився Бедфорд. — Печінка. Ця людина довго жила в тропіках.

— Уявіть собі, Бедфорде, він пішки виходив усю Індію й увесь Близький Схід. Мені розповів про це помічник капітана…

Майор наблизив до самісінького обличчя капітана Бедфорда свої короткі сиві, наскрізь прокурені бакенбарди.

— З якою метою, — ось про що я хотів би дізнатись! — зашепотів він.

Бедфорд насупився.

— Ми з вами відповідаємо, дорогий Бріггс, за війська, які перевозимо на «Олівії», за двісті п'ятдесят чоловік, за дві батареї. Треба дізнатися, що воно за людина.

— Вірно. І що він везе у своєму дорожньому мішку, — додав Бріггс.

Усі перші дні подорожі дув різкий вітер, було холодно. Хмари облягли захід суцільною темною смугою. Солдати мерзли на своїй нижній палубі, незахищеній од вітру й морських бризок; вони вештались сюди й туди, щулячись від холоду, або лежали покотом, притулившись один до одного. Дженні не випускали на верхню палубу без теплої кашемірової хустки або шалі. Надвечір підіймався туман, такий густий, що дзвін на носі «Олівії» безперервно дзвонив, попереджаючи зустрічні судна. Щовечора Дженні засинала під цей дзвін, глухий, настирливий і тривожний.

Скоро Дженні звикла до «Олівії» й повеселішала. Потроху вона придивлялася до пасажирів, їй відразу. сподобався Макферней. Він мав темне, як пальмова кора, обличчя й сині очі жителя півночі. Глухуватим спокійним голосом шотландець годинами розмовляв із своїм Самом, тихо, терпляче, ніби пояснював йому щось, і пес у відповідь тихенько скавучав. Іноді Сам із хазяїном спускалися вниз, у трюм, і тут розмова відбувалася вже серед кіз і кроликів. Шотландець навчав Сама не лютувати даремно й спокійно дивитись, як кролики кружляють у своїй дерев'яній клітці, як худі корабельні кози тикаються мордами в жердини загороди. Сам тихенько гарчав і намагався не гавкати навіть на поросят.

Часто шотландець спускався і на нижню палубу, де розмістилися стрільці. Тут він швидко з усіма здружився.

Макферней довго розмовляв з матросами, солдатами та з корабельними юнгами. Проте ніколи не затримувався, щоб побесідувати за обіднім столом у кают-компанії. А коли одного разу тут зайшла розмова про генерал-губернатора Індії, лорда Каннінга, і Макферней голосно, на всю кают-компанію, заявив, що генерал-губернатор розуміє в індійських справах стільки ж, скільки його пес Сам у райських яблуках, — обидва офіцери, Бедфорд і Бріггс, зовсім зненавиділи шотландця.

Західний вітер ущух. Піднявся норд-ост. Величезні океанські хвилі ринули на «Олівію». Судно то несло зі страшною силою кудись униз, у провалля між хвилями, то знову викидало наверх; стара шхуна скрипіла й стогнала, піна і солоні бризки щохвилини облипали палубу.

Вночі шторм посилився. Вітер ревів у снастях, підвісні койки в каютах страшенно кидало з боку на бік. Дженні то зіскакувала униз, на підлогу, сідала на саквояж, і її починало носити по каюті разом з саквояжем і жбурляти об стінки; то знову вилазила наверх, у койку. Її нудило від хитавиці; повітря в каюті пропахло чимось недобрим: чи то відволоженою коноплею, чи то морськими слизняками. Дженні вийшла у вузенький коридор.

Із-за сусідніх дверей, з каюти Макфернея, було чути глухуватий голос. Шотландець, здавалося, читав вголос книжку, а може й розмовляв з кимось. З ким він там розмовляє? Дженні довго стояла в коридорі. Раптом хвиля відкотилася і судно сильно рвонуло кудись убік, двері каюти містера Макфернея розчинилися самі по собі, і Дженні несподівано для себе влетіла всередину.

Містер Макферней сидів біля столу, схилившись над дрібно списаними аркушами. Він навіть не оглянувся. Уважно