Читати книгу - "Чари країни Оз"

— Мені здається, що тобі подобається бути самотньою, — зауважив Капітан Біл.

— Ну, що подобається — цього я не можу сказати, — відповіла Качка, — та оскільки така вже моя доля, то я трохи пишаюся нею.

— А як по-твоєму, чому в усій країні Оз тільки одна-однісінька Качка? — зацікавлено спитала Тротта.

— Колись, багато років тому, я знала причину, але вже забула її, — відповіла Качка. — Причина чогось ніколи не буває така важлива, як воно саме, тому не варто пам’ятати нічого, крім того, що я самотня.

— А по-моєму, ти була б щасливіша, якби спробувала щось робити, — запевнила Тротта. — Коли не можеш нічого зробити для себе, то можна ж робити щось для інших, і тоді ти набудеш безліч друзів і більш не будеш самотньою.

— От ви вже робитесь мені неприємні, — сказала Самотня Качка, — і мені доведеться покинути вас.

— А ти б не могла трохи допомогти нам? — спитала дівчинка. — Коли в тобі є якась чарівна сила, ти могла б визволити нас із цієї халепи.

— Такої чарівної сили, щоб визволити вас із острова Чарів, я не маю, — відповіла Самотня Качка. — Моя сила дуже проста, але мені її вистачає.

— Якби тільки ми могли на чомусь сидіти, нам би легше було терпіти, — сказала Тротта, — але ж нема на чому.

— Тоді доведеться терпіти, — відказала Самотня Качка.

— Може, в тебе вистачить чарів, щоб зробити нам по дзиглику? — озвався Капітан Біл.

— Звідки Качці знати, що таке дзиглик? — почув він у відповідь.

— Але ж ти не така, як інші Качки.

— Це правда.

Дивне створіння начебто задумалось на хвильку, пронизливо дивлячись на них круглими чорними очицями.

Потім сказало:

— Часом, коли спека, я вирощую собі гриб, щоб сховатись під ним від сонця. А ви не можете сидіти на грибах?

— Коли будуть досить міцні, то зможемо, — відповів Капітан Біл.

— Тоді, перше ніж попливу геть, я зроблю вам їх, — сказала Самотня Качка й заходилась чалапати перевальцем по невеликому колу. Тричі пройшла праворуч, потім обернулась і тричі пройшла ліворуч. Потім тричі прострибала по колу вперед і тричі задки.

— Що це ти робиш? — спитала Тротта.

— Не перебивай. Це таке заклинання, — пояснила Самотня Качка, а тоді почала тихо крякати — часто-часто, але в тому кряканні не чути було ніяких слів. І крякала так довго, що Тротта знов вигукнула:

— Може, ти поквапишся й закінчиш це «заклинання»?

Коли тобі потрібне ціле літо, щоб виростити два гриби, невелика з тебе чарівниця.

— Я сказала — не перебивай! — суворо повторила Самотня Качка. — Коли ви будете аж надто неприємні, я втечу від вас, не скінчивши заклинання.

Тротта замовкла після цієї нотації, а Качка крякала далі.

Капітан Біл тихенько посміявся сам до себе й прошепотів до Тротти:

— Як на птаху, що не має чого робити, ця Самотня Качка чогось дуже багато товчеться. І я не певен, чи на тих грибах можна буде сидіти.

Ще не договоривши, моряк відчув, як щось торкнуло його ззаду, і, озирнувшись, побачив великий мухомор саме в потрібному місці й саме такий завбільшки, щоб на ньому сісти. Виріс мухомор і за Троттою, і дівчинка з радісним зойком сіла на нього. Сідало було дуже вигідне — і досить міцне, і м’яке, мов подушка. Навіть вага Капітана Біла не зломила його мухомора, і коли обоє посідали, то побачили, що Самотня Качка вже почалапала геть і дійшла до самої води.

— Щиро дякуємо! — гукнула Тротта, і моряк теж заволав: — Дуже вдячні!

Та Самотня Качка ніби й не чула. Навіть не глянувши більше в їхній бік, барвиста птаха ввійшла в воду і граційно попливла геть.

оли Кікі Ару обернув шістьох мавп на Велетнів-Вояків півсотні футів зростом, їхні голови піднеслися над вершечками дерев, що в цій частині лісу були не такі високі, як деінде, і хоч вони росли не дуже густо, тіла Велетнів-Вояків були такі великі, що ледве помістились між деревами, й гілля стискало їх з усіх боків.

Звичайно, Кікі нерозумно вчинив, зробивши Вояків такими великими, бо тепер вони не могли вийти з лісу.

Вони навіть кроку не могли ступити, ув’язнені між деревами.

Навіть якби вони були на малій галявині, то не змогли б вийти з неї, але вони були не на галявині, а в лісі край неї.

Спочатку інші мавпи, не зачаровані, боялися тих Вояків і квапливо повтікали звідти; та невдовзі, побачивши, що величезні люди стоять нерухомо, хоча й бурчать сердито через те, що їх отак відмінили, зграя мавп вернулась на те місце й почала цікаво розглядати їх, не здогадуючися, що насправді то мавпи, їхні друзі.

Вояки не могли бачити мавп, бо їхні голови були над деревами; вони не могли навіть підняти руку й вихопити гострого меча, так міцно тримали їх листаті гілки. Мавпи, зрозумівши, що ці Велетні безсилі, почали видиратися по них угору, і скоро вся зграя розсілась на плечах Велетнів, утупивши очі в їхні обличчя.

— Я Епу, твій батько! — гукнув один Велетень мавпі, що почепилась йому на ліве вухо; — але якийсь жорстокий Чаклун…

— А я Пікер, твій дядько, — сказав ще один Велетень іншій мавпі.

Так мавпи дуже скоро взнали правду, засмутилися долею своїх друзів та родичів і розізлились на того негідника — хоч би хто він був, — що так обернув їх. На вершечках дерев зчинився великий гамір, що принадив інших мавп, і на галявині та довколишніх деревах було