Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Шалені шахи 📚 - Українською

Читати книгу - "Шалені шахи"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Шалені шахи" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 97
Перейти на сторінку:
дати мені грошей і відпустити на всі чотири сторони.

Одужавши остаточно, я прийшов до князя подякувати за все. Василь Костянтинович велів трохи зачекати, потім викликав до себе, дав ще грошей і повідомив, що перш ніж поїхати, куди хочу, я мушу відвідати Острог в одній незрозумілій справі... Виявляється, князь вже відправив в Острог двох козаків, але звісток від них так і не дочекався. От і наказав мені довідатися все про зниклих воїнів. До того ж, Василь Костянтинович переймався долею одного дитинчати — про це також треба було дізнатися й повідомити все особисто князеві. Отже, я з'їздив в Острог і там довідався, що дитятко померло, а про тебе ніхто нічого певного не знає.

Козак нахилився до дівчини, намагаючись обійняти, але Марися відсторонилася й запитала стурбовано:

— Стривай–но, Анджею... Ти про яке дитинча говориш?

— Як це про яке?! Зрозуміло, про маленького княжича — сина покійного Дмитра Федоровича... А ти про кого подумала?

— То що ж, маленький помер?! — сумно перепитала дівчина, мимоволі озирнувшись на немовля, що мирно спало поруч.

— Помер маленький княжич, от яке лихо! Сама пані Беат сказала мені, що помер. Я так князеві Василю Костянтиновичу й доповів... Отже, Марисенько, тепер ти знаєш, чому поїхав від тебе: мені ж бо в Острог необхідно було їхати, потім у Дубно повернутися, а вже відтіля до тебе на хутір. Князь же Василь Костянтинович наказав...

— Стривай, Анджею, стривай–но! Отже, виходить, сама княгиня Беат тобі сказала, що дитина померла?...

— Так і сказала: «Померла моя кровиночка!» — і голосно розридалася.

— А княгиня Олена що ж?..

— Подейкують, при звістці про смерть дитинчати їй ще гірше зробилося, і тепер княгиня Олена нібито взагалі навряд чи житиме.

— Зрозуміло, — приречено зітхнула Марися. — А далі що ж?

— Коли вертався до князя Василя Костянтиновича, то, проїжджаючи повз яругу, почув звідти стогін. Виявилося, там лежав один з княжих посланців, яких він так і не дочекався. Воїн був тяжко поранений і перебував при смерті. Не розумію, яким дивом він тримався — немовби на мене чекав!.. Запитав про хлопчика, я йому і сказав: мовляв, немає більше княжича. Тоді посланець попросив переказати Василю Костянтиновичу, що на них напали розбійники, пограбували, одного одразу ж вбили, а цього тяжко поранили. Я хотів його у Дубно відвезти, але він був дуже слабким. От, кажу, якби ти зі мною поїхав, так на моєму з Марисею весіллі погуляв би....

— Отже, про мене ти йому сказав? — захвилювалася дівчина.

— Ну і що з того? Він же помер... Але давай–но я до кінця розповім історію, бо далі сталося дещо важливе...

Річ у тім, що, почувши про весілля, вмираючий дістав з–за пазухи якусь поважну на вигляд грамоту із князівською печаткою, простягнув мені й мовив: «Оце, Анджею, візьми собі. Грабіжники в нас гроші відняли, а грамоту кинули. То я її підібрав, бо папір цей набагато цінніший від грошей... Буде тобі подарунок на весілля від мене й від князя, живи собі із дружинонькою, радій життю та нас, грішних, поминай». Сказав це і помер.

— І все?

— Так. Помер він, я його поховав, як міг, далі поїхав до князя Острозького й доповів про все.

— А що ж грамота?.. — із завмиранням серця спитала Марися.

— Збирався повернути її Василю Костянтиновичу, але князь тільки рукою махнув. Був чимось надзвичайно стурбований, просив не заважати. То я й не сказав нічого про грамоту.

— Виходить, у тебе вона тепер?

— Ну, зрозуміло!

— А що там, у грамоті цій?..

Козак витягнув з–за пазухи поважного вигляду пергамент, іззовні трохи забруднений бурими слідами крові, зламав воскову печатку з гербом Острозьких і заходився читати. А прочитавши, виголосив захоплено:

— Ну що ж, Марисю, радій: тепер у нас є земля, яку можна здавати в оренду! Нам би ще й обвінчатися, і до наділу свого дістатися... Не передумала ще виходити за мене, кохана?

Дівчина радісно посміхнулася і пригорнулася до плеча нареченого. Вона знайшла гаманець із тридцятьма злотими, Анджею дісталася грамота на земельний наділ. Про що ж іще можна мріяти?..

Гусятин, 1571 рік

Брати Северин і Дем'ян народилися в один день із різницею в рік. Хоча були рідними братами, але при цьому зовсім різними ззовні: Дем'ян — невеликий на зріст, світловолосий, ясноокий, не по роках кмітливий, а Северин — навпаки: високий, темноволосий, темноокий, сильний, надзвичайно схожий на матір красень. Були вони дружними — просто нерозлийвода! З раннього дитинства Дем'ян вигадував різноманітні витівки, Северин виконував їх, перепадало ж обом нарівно. Зате обидва веселилися на славу! Отак і росли брати.

Раз на рік, на день янгола Северина[27], в Гусятин навідувалася тітка Софія. Приїхавши на порожньому возі, жадібна баба дні три поспіль доводила матір і батька мало не до божевілля різноманітними докорами, претензіями й образами. Щоразу погрожувала матері відкрити якусь сімейну таємницю. Батькові докоряла за слабкохарактерність, м'якотілість і безвільність. Потім заздрісно оглядала господарство Бірковських і тоскно гугнявила:

— Ти, племіннице, жируєш, он якою огрядною з роками стала, яку кругленьку пичку нажерла! А між тим, тіточка твоя бідує... І чому це одним дається все, а іншим нічого?! Ну де ж у світі справедливість?..

На третій день, геть перелаявшись із усіма, тітка Софія поверталася на свій самотній хутір, навантаживши цілий віз «подарунків»... якщо можна було назвати так речі, ледь не силою відібрані в сімейства племінниці. Баба не гидувала ніяким дріб'язком, починаючи від їстівних припасів і закінчуючи килимами, віниками й навіть іконами.

1 ... 24 25 26 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шалені шахи», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шалені шахи"