Читати книгу - "Фіолетові діти"

Як це сталося? Коли? Я й не помітила…

Розірвати? Скинути їх? Ага! Тут потрібна хірургія…

І я уявляю: люди в чорному навшпиньки підкрадаються до школи. Підкладають вибухівку… Ні… краще так: я з вогнеметом — спалюю по кабінетах стоси непотрібних паперів. Листки корчаться і чорніють під очищаючим вогнем. Посадові інструкції? Шварк! Нема посадових інструкцій! Шкільний розклад? Вогняний струмінь — немає розкладу! На його місці — чорна плямка на стіні. Горять, звиваючись, тести. Горять характеристики. Гучно вибухають комп’ютери. Старі вчительки тихо і скромно туляться до стіночки, затуляючись шкільними журналами. Зі школи на волю вибігають щасливі діти. Останній кадр…

…Зненацька біля мого вуха свистить сніжок і ляпає поряд зі мною в стіну. Ого! Артобстріл! Озираюся. Хто ж цей сміливець? Дивлюся на групу підлітків. Здається, сніжок летів звідтіля… І помічаю хлопця, підозріло схожого на Кирила, який швидко повертається до мене спиною. Ну це вже… зовсім нахабство з його боку… Розгледіти нічого не вдається, бо тут, як на гріх, лунає дзвоник. Діти з галасом кидаються штурмувати двері.

Я чекаю, поки всі зайдуть, і теж плетуся до школи. Йду до свого кабінету. Вже піднялася на другий поверх. Раптом чую чиєсь схлипування. У порожньому шкільному коридорі біля стінки в закутку сидить малий та розмазує по обличчю сльози. Я підходжу. Присідаю поряд. О! Знайомі обличчя! Це ж той самий хлопчик, який мало не збив мене з ніг у їдальні. Брат Майї? (Пригадую фото у Верболаза).

— Ти чого? — питаю. Хлоп’я тільки сопе у відповідь.

— Ну, а як тебе звати?

— Славко, — відповідає і нарешті зиркає на мене.

— А мене Дарина, — кажу і сідаю поряд із ним в таку ж позу, обхопивши коліна руками. — Ну, і чого ти?

— Нічого, — буркотить він та тре кулаком геть червоного носа.

— Ага… — продовжую сидіти поряд, дивлячись перед собою. Мовляв, і не цікаво мені зовсім…

— А чого ти не з ними? — питає Славко, геть забувши, що я із касти «вчителів».

— З ким?

— З ними… Ви ж сьогодні збираєтеся…

— Де?

— Там, де завжди…

— А… — тягну, немов розуміючи. — А ти чого сумуєш?

— Та, — махає рукою він і злостиво копає ногою підлогу, — Майка задрала! Каже, шо я малий… Не пускає мене. Минулого разу так кричала, коли мене помітила! Я туди за нею невидимкою пробрався. Казала, шоб більше не приходив. Бо вб’є…

— Так і сказала?

— Ага, дурепа! — випалює він і раптом, злякавшись, підозріло дивиться на мене.

— Ходімо до мене в кабінет, чаю поп’ємо… — вдаю, що не помічаю його грубості, підводжуся на ноги і подаю йому руку. Він, трохи повагавшись, приймає її.

У кабінеті Славко примостився на стільці біля вікна. Поки він придивляється до облуплених стін мого кабінету, схожих на географічну карту невідомої планети, я вмикаю електричного чайника. Чайник, округлий та рудий, нагадує самовдоволеного домашнього кота. Я придбала його за Оксаниною настановою, а разом із ним пару порцелянових чашок із зображенням картатих соняшників. За деякий час «кіт» вдоволено замуркотів, і я заварюю чай просто в соняшникових чашках. Чай із бергамотом, квітками волошки та цедрою апельсину має назву «Фентазі»… Ставлю чашку біля Славка і раптом згадую, що до цієї «фентазі» непогано було б і цукру. Нахиляюся до тумбочки і намагаюся пригадати, де ж він. Повідкривавши по черзі майже всі шухляди, я нарешті побачила почату пачку з рафінадом. А біля неї… «шукача», якого мені подарував Ігор. Звісно, я ж його хотіла випробувати, та ледве не забула! Він уже трохи притрушений цукром та пилом. Я виймаю цукор, а другою рукою беру «шукача», тихцем протираю його об джинси та кладу до кишені.

Кидаю Славкові до чашки дві грудочки цукру, помішую ложечкою. Присуваю чашку до нього. Питаю:

— Ну, а який урок прогулюєш?

Він мовчить і зітхає. Потім мовчки сьорбає чай та розглядає залишки шпалер. Шия худа, підборіддя гострувате, біляве волосся стирчить на маківці… таке собі пташеня-горобеня. Навіть здається, що настовбурчив пір’ячко. Погляд серйозний, дорослий. Що він там на стінці побачив? Намагаюся його трошки заспокоїти:

— Ну, та нічого! Ми що-небудь вигадаємо, не бійся! Ну, наприклад, що в тебе температура… тому тебе з уроків необхідно звільнити, — непедагогічно втішаю я Славка та усміхаюся. — Цукерку будеш?

— Буду, — він обережно бере цукерку та в’яло всміхається у відповідь.

— Якийсь ти блідий… Може, у тебе й справді температура? — притуляю йому до лоба долоню. Голова у Славка волога і таки гаряченька. Треба відвести його до Оксани…

Раптом у двері обережно стукають, і майже одразу вони відчиняються. До мого кабінету велично запливає медсестра.

— Оксанко! Ти думки читаєш? — спантеличено питаю.

— Добрий день, Дариночко! Це ти про що?

— У мене тут для тебе пацієнт… Здається, у нього жар…

— У нього? — нахиляється до Славка медсестра. — Зараз дізнаємося! — вона рухом фокусника дістає з кишені градусника.

— О! Ти що, його там постійно носиш?

— Та ні! — махає рукою Оксана, — таке скажеш! Міряла собі температуру, та й кинула!

— А-а…

— Ану, пацієнте, давайте до діла… горло болить? Повернися до вікна… Дариночко, чиста ложечка є?

— На, тримай!

— Ану, розтули рота…

Поки Оксана займається Славком, я відходжу, повертаюся до них спиною і, маючи слушну нагоду,