Читати книгу - "Зворотний зв’язок, Ігор Маркович Росоховатський"

Фари тим часом насувались. Сніп світла ставав нестерпно яскравим. Довелося закрити обличчя руками. Потім гуркіт стих, і почулись слова — кожне, як грім:

— Куди вам?

“Це питає шофер”, — зрозумів Віталій.

Він відкрив обличчя і хотів назвати адресу. Але приступ кашлю знову повторився з такою силою, що з грудей вирвались якісь нечленороздільні звуки.

Водій терпляче чекав, доки пасажир, що стояв перед ним, перестане кашляти. Передбачливо відійшов убік. Довге чекання йому надокучило, і він здогадався:

— Зрозуміло, потрібно в лікарню. Сідайте.

Віталій різко повернувся і пішов геть. Чув, як гримнули дверці машини.

“Перечекаю, — вирішив Віталій. — Посиджу ось тут, на лаві…”

Він замислився над химерами свого зміненого організму. Холоднувата вода виявилась для нього небезпечним ворогом, нежить набув тяжкої форми. Зате серйозні хвороби він має легко подолати. Холера, чума, рак… Так, рак! Адже організм вчасно, на першій стадії відчує небезпеку, що назріває в ньому, і зуміє перемогти її.

Раптом Віталій схопився, з усієї сили ляснув себе по потилиці. Захоплений мріями, він не почув настирливого комариного писку, а потім… було вже пізно. Підвищена в сотні разів чутливість перетворила укус комара в удар списа. Віталій знепритомнів…

…Перші прохожі помітили чоловіка, що нерухомо лежав на лаві. Він мав вельми дивний вигляд. Ніс розпух, на потилиці — величезна ґуля. Хтось здогадався розкрити блокнота, що лежав у траві. На першій сторінці був записаний номер телефону лабораторії…

Коли професор і один із співробітників лабораторії приїхали до лікарні, назустріч їм. поспішив лікар.

— Дивне захворювання у вашого практиканта, — сказав він. — Схоже на катар, але в такій формі… і потім — гуля на потилиці. Деякі її особливості наводять на думку, що це укус комахи. Але якої? Ні оса, ні бджола, ні тим більше комар не здатні викликати таку реакцію.

Лікар виглядав розгубленим:

— Ми не можемо поки що нічого зробити, треба викликати рідних…

Професор узяв записника Віталія, щось там вичитав і недоречно посміхнувся. Лікар вражено дивився на нього.

— Нічого, нічого, колего, — заспокійливо промовив професор, — хворий видужає приблизно через півгодини… коли закінчиться вплив препарату.

Він обернувся до лаборанта і, показуючи йому якесь місце в блокноті, повторив свій улюблений вислів, що так набрид Віталію:

— Природа, друже мій, дуже й дуже передбачлива!

Праворуч від мене хтось одчайдушно заволав, За мить з кущів на майданчик перед колишньою диспетчерською вискочила людина у дивовижному вбранні. За нею гналась якась тварина. Майже інстинктивно я натиснув на кнопку пістолета-лазера. Тонкий промінь торкнувся звіра, і він упав.

Я гукнув, щоб незнайомець зупинився, але той навіть не обернувся, біг далі. Тільки війнули поли та зашаруділо гілля кущів.

Я підійшов до мертвої тварини. Довгі лапи з чіпкими пазурами, хижа пащека з великими гострими зубами… Та це ж собака! Дог! Але звідки тут узявся пес? Адже люди вже давно залишили супутник Арей-3. Остання експедиція, що спостерігала Юпітер, працювала тут років десять тому. Очолював її мій земляк Алик Сьомій і, звісно ж, ніяких собак — справжніх чи шукачів-кіберів — вони з собою не брали.

А людина? Хтось із команди корабля? Тоді чому в такому чудернацькому вбранні? Я підійшов до кущів, де зник утікач, і завмер од жаху. На траві, яку виростили спеціально для супутників із штучною атмосферою, я побачив людину, певно, мертву. Це була молода жінка. її одяг дуже скидався на вбрання незнайомця, що тільки-но тікав од собаки. Довгі поли накидки, довгі рукава. Сукня із важкої оксамитової тканини…

Тримаючи напоготові лазер, я підійшов ближче. Небіжчиця мало відрізнялася від земних жінок. Хіба що була менша, тендітніша. А може, це дівчинка-підліток? Проте, як вона опинилася в космічному просторі?

Висновок напрошувався сам, хоч і маловірогідний. Невже вони такі? Невже такі схожі на людей? Навіть одяг точнісінько як у наших предків, що жили на Землі кілька століть тому?

Коли навіть припустити такий неймовірний збіг обставин, то чому тоді ми не розуміли коду їхніх сигналів? Астрономи і космолінгвісти змарнували одинадцять місяців, поки частково розшифрували сигнали. Характеристики коду свідчили не тільки про інше сприймання світу, але й про якусь відмінну форму мислення, інші критерії оцінки фізичних явищ.

Уперше сигнали прийняли наші вчені на радіотелескопі Наргіса — штучного супутника Сатурна. На основі модуляції вони визначили, що сигнали передавалися з космічного корабля, який підлітав до сонячної системи.

Код сигналів аналізували найкращі космолінгвісти та математики. Корабель, визначили вони, міг причалити до якогось периферійного штучного супутника. Потім вони прийняли коротку передачу з Арея-3, де базувалась радіоастрономічна обсерваторія, поки не побудували Арей-1, Інопланетяни повідомляли, що прибули на супутник. Та як не прислухалися гігантські штучні вуха радіостанцій до голосу космосу — інопланетян наче вітром змело. Гості мовби розчинилися на Ареї-3. Автомати, що несли беззмінну службу біля радіомаяків та апаратів і підтримували штучну атмосферу на супутнику, теж не надіслали ніяких відомостей.

Саме тоді я й дістав наказ від Астрономічної ради летіти на Арей-3. Радники докинули ще сакраментальну фразу: “Якщо не ти, то хто ж тоді?” І я — вже вкотре! — попався на цей гачок.

Підлітаючи до супутника, ми помітили, що його борти оплавлені. Безумовно, це свідчило, що сюди причалював якийсь потужний зореліт.

Куди й чому полетіли гості, не діждавшись нашої відповіді на сигнали?

А може, вони й не відлітали? Що, коли оця мертва жінка — одна з них? Тоді що тут сталось? Адже, крім гостей, на супутнику не було нікого… Може, тут зчинилася сварка,