Читати книгу - "Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв"

Ця звістка і обрадувала і засмутила мене. Ширяєв був обережніший за мене, — він не хотів жертвувати своїм життям і життям своїх супутників і тому уник долі, яку приготував йому Бейлі. Я радів за мого друга. Хоч за таких обставин до весни мені вже нічого було чекати допомоги збоку. А втім, це теж на краще, — заспокоював я себе. — Бейлі знищить усіх, хто необережно наблизиться до його підземних володінь. На боротьбу з ним треба кинути великі сили держави…

Але для успіху необхідно попередити уряд, щоб він поставився до справи якнайсерйозніше. Можливо, за зиму мені вдасться так чи інакше встановити зв’язок із зовнішнім світом.

Я терпляче чекав, продовжуючи разом з тим свою «шпигунську» роботу.

З Люком ми дедалі більше зближалися. І одного разу у хвилину відвертості він мені трохи відкрив таємницю «Арктика». Люк був один з небагатьох, хто знав цю таємницю, хоч Бейлі не розповів і Люку всієї правди про свою мету. За словами Люка, «Арктик» з розведеною парою був направлений у відкритий океан, на північ, для того, щоб інсценувати аварію корабля. Бейлі і не думав просуватися далі на схід. Він просто хотів «позбирати у вашому СРСР деякі корисні копалини без мороки зі всякими концескомами».

— О, він дуже хитрий, містер Бейлі! — майже із захопленням сказав Люк. — Комерсант! А що ж ви хочете? У вас багатства лежать даром, як собака на траві, а він зробить з них гроші. Добре вас обдурив містер Бейлі! — і Люк зареготав. — Машиніст розвів пару, штурман закріпив колесо штурвала і — фіть! Коли «Арктик» пішов на всіх парах, ті, хто залишався на криголамі, скочили в моторний човен і повернулися на берег, а пароплав сам поплив далі. Спритно?

— На пароплаві ніхто не залишився? — запитав я Люка.

— Ніхто, — відповів він.

Я боявся викликати підозру в містера Люка і тому не запитав його про долю двох професорів, що так несподівано зникли. Після деякого вагання я, проте, наважився обережно запитати:

— І все закінчилося благополучно, без аварій і без втрат?

— Кілька чоловік загинуло під час переїзду з берега сюди, та ще на березі ми втратили двох професорів. Кажуть, що вони вирушили на полювання і не повернулися.

— А ви шукали їх?

— Нібито шукали. Тоді було не до цього. У всіх було роботи по зав’язку. Зима наближалась.

Або Люк не хотів мені сказати всього, або ж він сам багато чого не знав. В усякому разі, на нього розраховувати не можна було. До радянської влади він, видно, ставився вороже. Це був типовий служака, його ідеали зводилися до того, щоб одержувати добру платню, пити джин та зібрати гроші, купити, повернувшись на батьківщину, будиночок і жити, нічого не роблячи, на ренту.

Одного разу я сказав йому, що дуже цікавлюся радіо, але, на жаль, не мав можливості ближче познайомитися з цим чудовим винаходом.

— Це дуже просто, — відповів Люк. — Приходьте до мене на станцію, краще під час нічного чергування, і я вам покажу.

Я скористався цією пропозицією і почав учащати до містера Люка.

З яким хвилюванням почув я після кількамісячної перерви знайомий голос диктора «Комінтерну»! Радіогазета!.. Останні новини…

«— Тепер послухаємо, товариші, яку зиму завбачають наші метеорологи. Ми можемо обрадувати дачників-»зимівників»: їм не доведеться мерзнути у своїх легеньких дачках. Учені обіцяють, що зима цього року буде дуже теплою, значно теплішою навіть, ніж минулого року…»

«Ще б пак! — подумав я. — Вентилятори містера Бейлі створюють своєрідний повітряний Гольфстрім. Теплі повітряні течії ідуть у північну півкулю від екватора і піднімають температуру».

«— …Але зате на півдні Африки, в Південній Америці й Австралії спостерігається значне зниження температури…» — говорив далі диктор.

«Задихали крижані пустелі Південного полюса!» в думці відповів я дикторові… О, коли б я міг звідси, за тисячі кілометрів, крикнути йому, що нічого радіти з теплої зими, що величезне нещастя насувається на людство!

«— …Тепер послухаємо музику. Оркестр студії виконає «Менует» Боккеріні».

Легкий, чудовий менует зазвучав. Але від цієї музики мені стало ще тяжче. Там життя іде своїм звичаєм. Люди працюють, розважаються, живуть, як завжди, не знаючи, яка біда нависла над ними.

Я зняв з ушей радіотелефон. Люк сидів, весь заглибившись у прийом, переводячи точки й тире Морзе на букви. Він швидко записував телеграму. Кожного ранку ці телеграми подавали містеру Бейлі.

Нарешті він перервав роботу і, не знімаючи навушників, запитав мене:

— Цікаво?

— Так. Але я приймав і в себе дома радіоприймачем. Мені цікаво знати, як це робиться і як провадиться не тільки прийом, а й передача. У вас є передавальна радіостанція?

Може, я сам був надто підозрілим і обережним, але мені здалося, що на обличчі Люка з’явилася якась настороженість.

— Ви хочете передати привіт рідним і знайомим? — запитав він мене посміхаючись. — Так, передавальна станція у нас є, але ми не користуємося нею. Ми не хочемо, щоб знали про наше місцезнаходження.

Тоді я повірив Люкові. Але незабаром з’ясувалося, що він сказав неправду. Одного разу я зайшов на радіостанцію пізніше, ніж звичайно, і застав його за передачею.

— Ви вирішили відкрити своє місцезнаходження? — сказав я, простодушно усміхаючись. — Що, застав вас на місці злочину?

Містер Люк нахмурився, але потім примусив себе розсміятися.

— Чи не шпіоните ви за мною? — сказав він жартома. Але від цього жарту в мене занило серце.