Читати книгу - "Улюбленець слави, Джойс Кері"

Однак для мого мстивого «я» була своя приваба вже й у цій несправедливості. Втішно було думати, що підступні, пожадливі й несправедливі люди,— такі, як Честер,— не гідні поваги. І найгірше те, що не існувало, здається, засобу вилікувати мене від цього мстивого й лихого почуття,— що більше часу й клопоту забирав у мене Честер, то дужче я його засуджувала. Однак мене дуже обурило, наприклад, коли на виборах у Комітет радикалів графства обрали не його, а (цілком несподівано) одного ліберала, прихильника імперської політики; і все одно десь у глибині душі я відчула притлумлену радість і заспокоєння від зловтішної думки: «А-а, ось бачиш, не все можна здолати спритністю!»

20

Як уже було сказано, я не часто ходила з Честером на його виступи,— головне тому, що віддавала перевагу затишкові Палм Коттеджу. У серці моєму виникла якась туга за тими щасливими днями, що я їх там прожила. Напевне, кожну дружину, навіть найщасливішу, іноді охоплює сум за рідною домівкою, і всі знають, яке воно дуже, це почуття, коли опосідає вас уперше. Це наче якась хвороба, наче нервова лихоманка. А тоді ця туга заполонила мене цілком, бо Джімові листи з госпіталя (він згадував там наші пікніки й прогулянки на яхті) викликали в моїй пам'яті й усі ті радощі, які безпосередньо від Джіма не залежали,— насолоду читати заборонену книжку (заборонену виключно через дрібний шрифт), можливість втекти самій у ялівцеві нетрі чи яке інше тихе місце на березі.

У Джімових листах теж була туга за рідною землею. Він лічив тижні до того дня, коли його нарешті випишуть з госпіталю (вже після поранення він мало не вмер від червінки), і сподівався, що йому дадуть тривалу відпустку й він зможе приїхати додому, у «чудовий старий Палм Коттедж, де нам з тобою було так гарно», і побачити всіх нас. Тієї зими у Каннах помер сер Бругем, його батько (він уже кілька років тяжко хворів), і Джім раптом вирішив залишити армію (у листах він лаяв її напропале,— складалося враження, що його військова кар'єра на тому й скінчиться) й оселитись у Бакфілді, прибравши на себе роль управителя й секретаря у свого брата Ганта. Бакфілд — так звався родовий маєток Леттерів за сорок миль від Палм Коттеджа.

На ту пору цей намір ще не викликав у нас опору. Боб досі був в армії і, подейкували, мав намір стати кадровим офіцером, і хоча сер Бругем лишив у спадщину Джімові лише дві тисячі фунтів і дещо з меблів, у написаному перед смертю листі він просив Боба дати братові притулок у Бакфілді, принаймні доки той одружиться.

Тітоньці Леттер цей план дуже припав до вподоби, і вона зразу ж запропонувала: хай Джім спершу попрацює у конторі Бінга, треба ж йому набити руку.

— Жити він зможе й у мене в Палм Коттеджі, і щоранку ходитиме з Честером до контори.

Коли я висловила припущення, що у Бінга й Честера це може не викликати такого захвату, тітонька назвала мене егоїсткою і сказала, що я не хочу допомогти Джімові, коли йому так погано, і до всього того дуже кепсько знаю свого чоловіка,—«може, тому, що він не такий дурень, як дехто».

Але цей задум відпав, бо несподівано для всіх Бінг «витурив» з контори і самого Честера. Гадаю, він тільки й чекав, доки скінчиться війна, щоб це зробити,— раніше його могли б звинуватити у розправі з прихильником бурів. У нього сини служили в армії, він люто ненавидів усіх, хто обстоював бурів, а Честера у своїй конторі просто не терпів.

Я ніколи не бачила Честера таким блідим, як того дня, коли він приніс додому цю новину. Платня від Бінга становила половину нашого бюджету.

— Отже, прощай, політико,— сказав він переконано; він тоді й сам у це вірив.

— На бога,— вигукнула я,— невже ти дозволиш якомусь там Бінгові сплутати тобі всі карти? Таж Бінг — ніщо, порожнє місце!

— Як ти не розумієш,— якщо я не облишу політики, нам доведеться жити на основний капітал... на твої гроші. А на це я не можу погодитись.

Але мене тоді гризла потаємна зненависть до нього, і я, звісно, раділа будь-якій нагоді допомогти йому. Я стала благати Честера, щоб він вважав мої гроші своїми. Ніщо не принесе мені більшої радості, ніж це, казала я йому. Вдячність його була безмірна, він поцілував мені руку й сказав, що в мене дуже благородна душа, і доки я з ним, він нічого не боїться.

21

Насправді ж, він багато чого боявся і мав на те підстави, бо коли вмер член парламенту від Чорлока, радикал (його місце мав посісти Честер), якийсь фанатик категорично виступив проти нього в питанні про освіту.

Честер ревно обстоював ідею народної освіти. Певна річ, він добре знав, що кожному «початківцеві» для «справжнього успіху» на терені політики потрібен свій оригінальний коник. Він вибрав собі освіту. Та Честер не врахував, що на тому коникові далеко не поїдеш: саме проблеми освіти привернули до себе увагу багатьох фанатиків і просто божевільних, кожен з яких вимагав, щоб дітей вчили тільки відповідно канонам тієї віри, які сповідував він сам.

Важко й уявити, яку огуду понесли тепер на Честера наші «добрі християни»— Честер же якось сказав, що Біблія вимагає тлумачення. Вони вигадували про нього бозна-які нісенітниці (наприклад, що у нього є позашлюбні діти!); а коли Честер доводив, що це наклеп, казали: нічого, для боротьби з таким негідником придатні всі засоби.

Вони були абсолютно