Читати книгу - "Тернистий шлях кубанця Проходи, Роман Миколайович Коваль"

Щоб залагодити конфлікт, зі штабу дивізії вислали делегацію. «Ми знали, — писав Василь Прохода, — що таращанці є українці, які потерпали від гетьманських та поміщицьких посіпак і змушені були відійти за межі України. Тепер, коли відновилась влада УНР, вони можуть стати в ряди українського народного війська, а тому збройний конфлікт є якимось шкідливим для України непорозумінням. Нам треба спільно боротися за волю України, а не битися між собою. З нашими міркуваннями таращанці погоджувались, але під яким прапором має провадитись ця боротьба?» [96, с. 270, 271].

Сірожупанники пропонували битися за волю під національним стягом. Не заперечували вони і проти червоного кольору — у вигляді червоних стрічок на жовто-блакитному знамені або червоного поля, на якому мав бути національний стяг. Сірожупанники намагались домовитися з таращанцями «як з українцями», переконували їх не перешкоджати відновленню влади УНР і стати до спільної боротьби за волю України. Але таращанці визнавали лише червоний прапор, а про жовто-блакитний і слухати не хотіли. Так ні до чого не договорились. Невдовзі порушили й усну умову уникати боїв між собою…

Ситуація для Республіканського війська ускладнювалася, бо мобілізовані під час повстання до 2-го і 4-го полків Сірої дивізії чернігівці, не бажаючи битися «проти своїх», оголосили нейтралітет і замітингували. Чулися вже і погрози «панським прислужникам», тобто старшинам-сірожупанникам.

— Всіх їх треба повісити на телеграфних стовпах! — лунало на мітингах.

У цій загрозливій ситуації допомогли старі козаки та підстаршини-сірожупанники. Вони довели мобілізованим «всю безглуздість обвинувачення сірих старшин у буржуазності» [96, с. 271]. Все ж отаманові Палію довелося відмінити наказ про від'їзд новобранців на фронт проти більшовиків.

Штаб дивізії на пропозицію Антона Пузицького оголосив мобілізованим подяку за участь у боротьбі проти гетьмана та його «панських прихвоснів». Оскільки, мовляв, повстання завершилося успішно, всі, хто добровільно зголосився на військову службу, можуть тепер повертатися до мирного життя, одержавши безтермінову відпустку «до нового покликання». Штабам полків Палій наказав видавати відпускні посвідки без затримки. Паралельно було ізольовано більшовицьких агентів, тому козакам «ніхто не перешкоджав приходити до штабу полку брати відпускні посвідки, здавши зброю» [96, с. 272].

Упродовж двох днів тільки в 1-му полку додому пішло близько 400 осіб. Обмундирування залишалось козакам, бо вважалося, що вони у відпустці. Але кілька десятків все ж відійшло зі зброєю і без офіційних довідок. «Навесні 1919 р. всі вони були мобілізовані до совєтської армії». Василь Прохода навіть чув, що з них ніби створили відділ «красных серожупанников» [96, с. 272]. А підпоручник Бутович писав, що після відходу сірожупанників з Чернігівщини більшовики мобілізували і тих, хто під час повстання побував у дивізії, і сформували з них «Красноармейскую Серую дивизию» [7, с. 41].

Сіра дивізія змаліла. У гарматному полку, наприклад, коней виявилося більше, як козаків. Все ж у 1-му полку залишилося близько половини новобранців. Настала зима, вдома не було чого робити, «а порядки та утримання в полку їм подобались, до того ж у багатьох із них пробуджувалась свідомість свого національного обов'язку перед Батьківщиною… — згадував Василь Прохода. — Звичайно, сірим старшинам довелося попрацювати над виясненням наших завдань і цілей та запереченням большевицької брехні з її демагогічними обіцянками» [96, с. 272].

Оскільки чисельність 1-го полку зменшилась, Антін Пузицький не зміг вислати допомогу 2-му і 4-му полкам. Район Кролевця, Глухова, Шостки та Коропа вони мусили боронити самі. А 1-й полк обсів залізницю на Курськ та Гомель і тримав важливий вузловий центр Бахмач. Але надія захистити українські кордони без німців швидко розтанула: район Стародуба зайняли таращанці, в Новгород-Сіверський увійшли совєтські частини, а таращанці в січні 1919 року вибили з Чернігова 3-й Сірий полк, захопивши його матеріальну базу. Почався наступ червоних і на Харківщину, яку намагались втримати запорожці Петра Болбочана.

Почалася неоголошена війна більшовицької Росії проти соціалістичної України. Київ протидії не організував. «Директорія УНР не подавала ознак реальної державотворчої чинності» [96, с. 274]. Вона багатьох розчарувала. Головна команда військ УНР поводилася мляво та сумбурно і свого завдання в боротьбі проти наступу російських частин не виконала. Це деморалізуюче впливало на вояків. Загрожувала небезпека розкладу і безладдя. Єдине прізвище, яке з надією вимовляли козаки, було Петлюра. Чим більше більшовики ганьбили його, тим стійкіше українські вояки ставали в його оборону.

Петлюра ж виявився неготовим до рішучих дій в обороні Батьківщини. Як і Винниченко, він більше розраховував на красномовство і переговори. Тільки Винниченко сподівався порозумітися з більшовиками, які хотіли за рахунок української «пшенички» вирішити гостру продовольчу проблему в Росії, а Петлюра наївно розраховував на підтримку сильних світу сього — Франції та Великобританії. Антанта ж ставку зробила на відновлення «єдіної і нєдєлімої» Росії, а отже, «повернення» України до московської імперії. Керівництво УНР представники Антанти цілком резонно вважали більшовицьким. Насамперед так оцінювали Винниченка і Петлюру.

Всупереч замріяним керівникам Директорії, козаки і старшини Сірої дивізії думали не про геополітику, а про Україну, яку треба було захистити тут і сьогодні. Петлюра був Головним отаманом Республіканських військ, його ім'я підступний ворог всіляко намагався скомпрометувати. Відтак Петлюру треба було боронити і, об'єднавшись навколо його імені, завдати нищівної поразки агресорам.

Все ж Головний отаман, за фахом бухгалтер, ситуації не контролював. Свідченням цього стала анархія, яка смертельно уразила республіку. Населення, принаджене ленінським гаслом «ґрабь наґраблєнноє», з надією очікувало приходу червоних. Жителі Чернігівщини та інших губерній легко вірили більшовицьким побрехенькам.

Ускладнювало ситуацію й те, що повстання винесло на чоло українських військ людей невідповідних, таких, як сотник Палій-Неїло. Хоч був він чоловік ідейний, ще й добрячих людських якостей, та все ж заслабкий. Напевно, з нього вийшов би непоганий курінний. Керувати ж дивізією він просто не вмів. «Мертвонароджений штаб групи військ Чернігівщини і Полтавщини перестав існувати… — засвідчував Василь Прохода. — Полковник Пузицький переконався, що отаман Палій… «тютя», а начальник штабу Морозевич — легкодух, тому перестав там бувати і почав діяти на власну руку, свідомий відповідальності за чинність і життя своїх підлеглих» [96, с. 276].

Налагодити зв'язок з Києвом, як правило, не вдавалося, а коли його встановлювали, діла все одно не було. Добитися від командування «якихось розумних