Читати книгу - "Хлопці з карного розшуку, Ігор Дмитрович Скорін"

— Дядьку Мишо, а може, він на копальні зібрався?

— Навіщо ж йому тоді готель? З поїзда — і на тракт. У попутну машину — і там. Менше б на очах маячив. А втім, дай-но сюди копію його записки. «Сиджу в карному, але тут мені недовго маятися, — читав уголос Фомін. — Надішли сидора. Міркую: хто мене продав? Не забувай моєї поради. Дізнайся, де я відпочиватиму, нехай з дому привезуть чисту білизну та липовий чай. Не кривдь без мене рудої. Жениха їй знайшов. До побачення». — Фомін відклав аркушик, пройшовся по кабінету, зупинився навпроти Сашка. — Давай уявимо себе на місці Нікітського й подумаємо, як у певних випадках він міг би повестися. Обговоримо перше завдання. Чому, маючи приятелів або спільників в Іркутську, він шле записку на копальні?

— Боїться, дядьку Мишо, що потрапить вона вам до рук і приятелі опиняться в сусідній камері. До копалень, може, і не доберетесь.

— Можливо… ще питання: якщо його дружки в нас у місті, чому він не зустрівся з ними одразу?

— Заходив, не застав удома і пішов до готелю.

— Тут, на жаль, дорогий мій, ти помиляєшся. Про готель ми дізналися з телеграми. Виходить, ще до приїзду в Іркутськ Нікітський мав намір зупинитися саме там.

— Усе зрозуміло! Поквапилися ми, дядьку Мишо. Не можна було брати Нікітського біля готелю на дорозі. Він саме й вирушив до своїх приятелів, щоб віддати їм на збереження саквояж.

— Можливо, Сашко, можливо… Тільки здасться мені, що не привів би нас Міжнародний до своїх приятелів. Чуття у нього, як у вовка. Пригадуєш, він сам сказав, що відчув: за ним стежать.

— Куди ж він хотів податися?

— Чого не знаю, того не знаю, — зітхнув Фомін. — Спробуємо з іншого кінця. Ану прочитай ще раз записку.

— «Сиджу в карному…»

— У нас, виходить, — усміхнувся Фомін. — Далі.

— «Але тут мені недовго маятися…» Звичайно, недовго. Ви ж самі казали, що його незабаром переведуть до в'язниці.

— А в'язниця йому що — санаторій? Тут маятися, а там не буде? Стривай, а чому «маятися»? По-блатному він мав написати «чалитися». — І Фомін, відкинувшись на спинку стільця, замислився. — А пам'ятаєш, як він хвалився, що знову втече?

— Пам'ятаю. Казав, дочекається «зеленого прокурора», весни, тобто, і втече в тайгу.

— Може, тут натяк на май місяць? — замислено промовив Фомін. — Далі.

— «Надішли сидора…» — читав далі Дорохов.

— Навіщо Нікітському продукти? Він що, голодує в нас, чи що? Вчора я йому дозволив купити ковбаси, сиру, цукру, цигарок. Гроші у нього є. Ні, передачу він вимагає з іншої причини.

— Може, чекає чогось таємного?

— Він що, новачок? Не знає, що передачі перевіряються? Ні, не чекає він нічого таємного. Гадаю, для нього важливий сам факт передачі. Раз принесли передачу, виходить, записку одержали і всі його натяки зрозуміли. Раніше в старих рецидивістів хитрюща символіка була. Скажімо, є в передачі цибулина. Одна-єдина — значить, і на волі тим, хто приніс передачу, гірко. Дві цибулини — ще гіркіше, багато — зовсім кепсько… Подивимося, що там далі.

— «Міркую: хто мене продав».

— Це для красного слівця, щоб ціну собі набити. Ніхто тебе не продавав, Григорію Павловичу, сам себе продав. Дияволу.

— «Не забувай моєї поради».

— Це, мабуть, уже не пусті слова. Може, нагадування про якусь змову, а може, застереження. Згоден?

— Згоден, звісно, а тільки від чого застереження?

— Ex, друже ти мій, а я думав, що відповідь з копалень ти привезеш. Гадаю, що тільки там і можна було це з'ясувати, особливо якби вдалося зустрітися з самим Хазяїном. Про що тут мова, ми, очевидно, одразу й не дізнаємося.

— Жаль, звичайно, що побачитися з ним не вдалося, — зітхнув Сашко.

— Хто його знає, може, й на краще… Що далі?

— «Дізнайся, де відпочиватиму, нехай з дому привезуть чисту білизну й липовий чай».

— Тут усе зрозуміло. «Де я відпочиватиму» означав «де відбуватиму покарання». «Чиста білизна» — гроші, а «липовий чай» — «липові», у розумінні підроблені, документи. Є заперечення?

— Коли хоче тікати, куди ж без грошей і документів? По-моєму, дядьку Мишо, все логічно. Але дивіться, далі знов купи не тримається: «Не кривдь без мене рудої. Жениха їй знайшов».

— Гадаєш, що не в'яжеться? — перепитав Фомін.

— Невже йому тепер до якоїсь там рудої? Тим більше до сватання?

— Тут, звичайно, Сашко, ти маєш слушність, не до сватання йому. Ну, а якщо припустити, що мова йде не про жінку?

— То про кого ж? — здивувався Дорохов.

— Не про кого, а про що. Прочитай-но кінець московської телеграми.

Сашко відшукав телеграму.

— «…Нікітський був у Ленінграді, шукав можливості в обмін на золото придбати іноземну валюту…»

— Стій, зрозумів? В обмін на зо-ло-то, — по складах повторив Михайло Миколайович. — А знаєш, як його, оте золото, рецидивісти називають?

Сашко знизав плечима.

— Золото злочинці на своєму жаргоні називають руддям, рудиками.

— Як же розуміти «не кривдь рудої»? Нісенітниця якась.

— Не зовсім. Найімовірніше, що це прохання або вимога без нього самого не чіпати золота, для якого, очевидно, в Ленінграді він знайшов «жениха», тобто скупника. Він віддасть йому золото в обмін на іноземну валюту. Та ось питання, навіщо валюта? Хоча стривай, це, мабуть, теж зрозуміло. Бери папір, записуй наше розшифрування. — І продиктував — «Сиджу в карному, втечу при першій можливості до травня місяця. Пришли передачу, буду знати,