Читати книгу - "Оповіді про стародавній Київ, Івакін Г."

крыльев». Блискучий оратор і проповідник Давньої Русі Кирило Ту-ровський стверджував: «Сладко медвен сок и добро єсть сахар, его же добрее книжный разум». «Ізборник» 1076 р. починається повчальним «Словом калугера [монаха] о читанні книг»: «Добро єсть, братіє, почитаніє книжне... Коли читаєш книгу, не поспішай швидко дійти до іншої глави, а поміркуй, що говорять книги і словеса ті й тричі повертайся до однієї глави... Не збудувати корабель без цвяхів, а праведника без по-читанія книжного... Краса воїну зброя, кораблю — вітрила, також праведнику почитаніє книжне».

«Велика користь буває від учення книжного. Книги — це ріки, що напоюють світ, це джерела мудрості, адже в них глибина незміряна, пірнаючи в яку, добуваєш дорогі перли»,— пише давньоруський літописець. У Київській Русі існувало чимало книгозбірень при монастирях і церквах, при дворах князів та бояр.

Монастирський статут, прийнятий у Давній Русі, вимагав створення при монастирях бібліотек. Для зберігання книг призначалася спеціальна людина. Ченці повинні були збиратися у відповідний час у бібліотеці, де їм видавалися книжки до вечора, а після того, як ударять у дзвін, усі мали повертати їх до книгозбірні. Хто затримував книжку, підлягав епі-тимії — покаранню. Вивчення «Києво-Печерського патерика» свідчить, що цього статуту у Печерському та інших київських монастирях суворо додержувались.

Встановлено, що на Русі до середини XIII ст. було близько десяти тисяч церков. Виходячи з мінімуму книжок, необхідних для служби в кожному храмі, а також врахувавши світську літературу, можна дістати певне уявлення і про загальну кількість книжок в усій країні. Відомий дослідник давньоруської книги Б. В. Сапунов вважає, що книжкові багатства Давньої Русі можна визначити у 130—140 тис. томів.

Книга коштувала дорого не тільки як духовний скарб, а й як матеріальна цінність, адже пергамент був досить дорогий. Наприклад, щоб виготовити 294 аркуші пергаменту для знаменитого «Остромирового євангелія» 1056—1057 рр. (найдавнішої з відомих нам давньоруських книг), використали шкури з цілої череди телят — понад шістдесят голів. Праця переписувача була важкою, вимагала пильної уваги та зосередженості. Недарма книги часто закінчувалися такими приписками: «Як радіє заєць, вибравшись із тенет, а птах із клітки, риба із сіті, а боржник од лихваря, а холоп від господаря, так само радіє переписувач, закінчивши книгу, дописавши останню сторінку».

Першу відому на Русі бібліотеку заснував київський князь Ярослав Мудрий у 1037 р. при Софійському соборі. Тут же було відкрито й книгописну майстерню — скрипторій, де переписувалися та перекладалися книги, привезені з Греції і Болгарії. Це й зрозуміло, адже собор став релігійним та ідеологічним центром усієї держави. А Ярослав та його сподвижники добре розуміли значення книги, зосереджуючи тут як

церковні твори, так і літературу з питань світової історії, географії, астрономії, філософські та юридичні трактати.

Які ж саме книги зберігались та переписувались у Софійській книгозбірні? На жаль, ми знаємо про це не так уже й багато, але й те, що відомо, свідчить, що Київська Софія була центром передової думки на Русі в XI ст.

Відомий знавець давньоруських літописів О. О. Шахматов вважає, що саме тут складено літописний звід 1037—1039 рр. У Софії було написано (десь між 1037—1051 рр.) митрополитом Іларіоном і знамените "Слово про закон і благодать". Тут розроблялися і складалися основи першого збірника законів давньоруської держави «Руська правда»; створено «Ізборники Святослава» 1073 та 1076 рр.; диякон Григорій написав відоме «Остромирове євангеліє» (1056—1057 рр.).

У Софійському соборі могли зберігатись і слов’янські книги більш раннього періоду — початку X ст., про що свідчить відкрита вченими ранньослов’янська азбука, написана на стіні Софійського собору. Деякі настінні написи свідчать про те, що соборні дяки мали учнів, яких навчали грамоти. Один з них зробив на стіні собору такий напис: «Піщан писал в дяки ходи виученикомь».

У Ярославовій бібліотеці, де налічувалося понад 950 томів, було чимало історичних творів візантійських авторів: хроніки Іоанна Малали, Георгія Амартола та інші, де описано події всесвітньої історії. Ними охоче користувалися складачі давньоруських літописів. Популярними були на Русі збірник «Алек-сандрія» про життя Александра Македонського та різні збірки притч з церковних житій і творів давньогрецьких авторів (Плу-тарх, Ксенофонт, Арістотель, Евріпід, Геродот, Демосфен тощо), такі, як «Пчела», «Ізмарагд», «Златоструй», «Маргарит».

Та чи не найбільша заслуга Ярославової книгозбірні і пере-писувальної майстерні при ній у тому, що книги, які вийшли звідти, стали основою інших бібліотек, послужили справі поширення писемності на Русі. Було створено велику бібліотеку Печерського монастиря, який з кінця XI ст. стає центром руської «книжності». У різних куточках великої держави виникають бібліотеки, створюються літописні ізводи, літературні твори.

Отже, в Ярославовій бібліотеці зберігалися неоціненні скарби духовної культури тих часів. Але в літописах жодного разу не згадується про знамениту бібліотеку після 1037 р. Яка її спіткала доля? Це питання хвилює багатьох дослідників і нині. Думки щодо дальшої долі бібліотеки Ярослава розділились. Ряд дослідників вважає, що під час віроломної ханської навали 1240 р. її сховали в підземних лабіринтах, які обросли легендами. Особливо поширена думка, що бібліотека захована в підземних галереях Софійського собору і її треба лише відшукати. На чому ж грунтується ця думка?

У 1916 р. неподалік від Софійського собору провалилася земля і було виявлено підземний хід. Дослідники київської старовини провели невеликі розкопки цього ходу й на земляній підлозі знайшли шматок березової кори з таким написом: «А ще кто знайде сей ход, той знайде велий скарб Ярославов». От на це «джерело» й посилаються ті, хто вважає,.що саме тут і зберігається книгозбірня Ярослава. Але серйозне обстеження «джерела» доводить марність цих сподівань.

Кому потрібно було вказувати на місцезнаходження «скарбу Ярослава» і чому він не дістав його сам? А головне, що напис зроблено літерами, характерними для кінця XVII — початку XVIII ст. До цього ж періоду належить і цегла, якою викладено всі відомі підземні ходи біля Софії. Як бачимо, цей напис аж ніяк не може бути достовірним джерелом. Але він показує, що бібліотекою Ярослава цікавились і в той час. Отже, вагомих доказів, що книгозбірня Ярослава зберігається у підземеллі Софійського собору, на сьогодні немає. Вірогіднішим здається припущення, що книги з бібліотеки Ярослава Мудрого розійшлись по бібліотеках різних соборів та монастирів, перейшли до рук його нащадків. Сліди ведуть до інших значних на той час книгосховищ, наприклад, до книгозбірні сина Ярослава — чернігівського князя Святослава, який згодом став великим князем київським (1073—1076 рр.).

У писемних джерелах є відомості, що Святослав охоче збирав книги. Звичайно, до нього потрапила частина батькової бібліотеки. Про це свідчить хоча б «Ізборник» Святослава (1076 р.), що зберігається нині в Державній публічній бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна в Ленінграді. Коли Святослав став київським князем, він,