Читати книгу - "Оповіді про стародавній Київ, Івакін Г."

Заслуговують на увагу також твердження вчених про те, що про бібліотеку Ярослава згадують близько 20 руських книг XI ст. І хоча на жодній із них не позначено місця написання, неважко додуматися, що коли не всі, то більшість із них вийшли із книгописної майстерні, заснованої Ярославом. Крім того, і це дуже важливо, до нас дійшли твори середини XI ст., розмножені згодом багатьма поколіннями переписувачів. їх тексти походять від оригіналів, що зберігались у княжій бібліотеці в Києві.

Книги з бібліотеки та книгописної майстерні Софійського собору тривалий час зберігалися в інших церквах і монастирях, про що свідчать згадки наступних століть. Найімовірніше, що доля Софійської та Святославової бібліотек пов’язана з іншою славетною книгозбірнею Києво-Печерської лаври, що збагачувалася в основному завдяки пожертвуванням знатних осіб. Святослав пожертвував великі кошти на будівництво Успенського собору Печерської лаври. І сам брав участь у плануванні майданчика для нього. Очевидно, він передав або заповів Печерському монастиреві і свою бібліотеку.

Книги Софійської бібліотеки служили цілям освіти і розходились по всій Русі, сіючи добро, розповідаючи про велику і могутню державу наших предків.

У червні 1969 р. на території Державного архітектурно-історичного заповідника «Софійський музей» встановлено меморіальний знак на честь заснування в далекому XI ст. першої бібліотеки. На гранітному камені скульптор І. П. Кавалерідзе викарбував портрет Ярослава з книгою в руках, а під ним напис: «Року 6545 (1037) Ярослав цей, син Володимира, засіяв книжними словами серця вірних людей. Велика ж бо користь людині від учення книжного».

Уже з кінця XI ст. Печерський монастир стає головним ідеологічним і культурним центром давньоруської держави К Тут жили і працювали відомі письменники та історики Феодосій, Никон, Нестор, художник Аліпій, лікар Агапіт та ін. Саме з ченців Києво-Печерського монастиря призначалися єпископи в усі землі Руської держави. Ігумен монастиря був впливовою людиною в країні. У монастирі знаходилися художня і книгописна майстерні. Саме в стінах Печерського монастиря Нестор створив невмирущі пам’ятки історії Київської Русі — «Повість

1 Пізніше Києво-Печерський монастир (лавра) став також оплотом реакційності і релігійного мракобісся.

временних літ», «Читання про життя і згублення Бориса і Гліба» та «Житіє Феодосія» 2. Тут же в XIII ст. написано історико-літературний твір «Києво-Пе-черський патерик» — неоціненне джерело для вивчення давньої історії нашої країни.

Безперечно, творці таких відомих пам’яток користувалися чималою бібліотекою монастиря, яка зберігалася тут тривалий час, незважаючи на численні пожежі, набіги половців, монго-ло-татарську навалу. Про книгописну майстерню згадує Нестор у «Житії Феодосія». Феодосій Печерський виписував рукописи для книгозбірні монастиря, яку поповнив і багатьма своїми творами. Нестор розповідає також про Никона, який у свою чергу писав книги (у 1068—1073 рр. Никон складав так званий «Київський літописний Ізвод»), «про вельми вмілого книжкового майстра Іларіона». Поповнювалася бібліотека й дарами від князів. Так, «Києво-Печерський патерик» розповідає про те, що чернігівський князь Святослав Давидович (Микола Святоша), онук Святослава Ярославича, у 1106 р. постригся в ченці Печерсь-кого монастиря і в келію свою перевіз велику бібліотеку, яку після смерті заповідав монастиреві. «Книг його і до сьогодні багато в монастирі»,— записано у «Патерику».

Про багатющу книгозбірню Печерської лаври писав арабський мандрівник і письменник Павло Алеппський, який супроводив свого батька, антіохійського патріарха Макарія в його подорожі до Москви в 1653 р.: «Тут є прекрасне книгосховище, де знаходяться надзвичайно дорогі книги... В пошуках архімандрита Печерського ми бачили старі грамоти за 500 років на пергаменті...». На жаль, ця величезна, неоціненна за свої-

ми скарбами бібліотека повністю згоріла під час пожежі в монастирі.

Як гадають учені, велика бібліотека діяла при Видубицько-му монастирі, який заснував у 1070 р. син Ярослава Мудрого Всеволод. Поряд з монастирем розташувався і «Красний двір» Всеволода. Монастир став родовим гніздом Всеволодових нащадків. Сам Всеволод був на той час високоосвіченою людиною. Він володів п’ятьма мовами («дома сидя п’ять мов вивчив»). Син його, Володимир Мономах, відомий не тільки як видатний державний діяч, а й як талановитий письменник. У Видубицькому монастирі велась велика робота щодо редагування «Повісті временних літ». Відомо, що згідно із завданням Володимира Мономаха в 1116 р. ігумен монастиря Силь-вестр зробив другу редакцію «Повісті...» Пізніше, у 1199 р., ігумен Мойсей склав Київський літопис. Зрозуміло, що це важко було б зробити, не маючи під рукою історичної літератури, державних актів, княжого листування тощо.

Бібліотеки були не лише при монастирях і княжих дворах, а й у приватних осіб. Велику бібліотеку мав Клим Смолятич — книжник і філософ, знайомий з працями давньогрецьких філософів. Згодом він став київським митрополитом. Як розповідає Іпатіївський літопис, він «... бысть книжник и философ, так яко же в Русской земле не бяшет». Сам Клим, звертаючись до смоленського пресвітера Фоми, який звинувачував його у гордині, писав, що користувався творами Гомера, Арістотеля і Платона.

Давньоруський письменник Данило Заточник, створюючи своє знамените «Слово», користувався великою кількістю книг. З приводу цього він писав: «Я, княже, ні за море не їздив, ні у філософів не вчився, але був як бджола — припадаючи до різних квітів, збирає вона мед у соти, так і я з багатьох книжок збирав солодощі слів і смисл їх зібрав, як міх у води морські».

Була власна бібліотека й у ченця Києво-Печерського монастиря Григорія. Як розповідає «Києво-Печерський патерик», на книги Григорія не раз зазіхали злодії. Коли їх спіймали та почали судити, ченцеві стало їх жаль. Він подарував книги київському тисяцькому, щоб той змилувався і відпустив злодіїв. Решту книг Григорій, «щоб не спокутувати людей», продав, а гроші роздав бідним. Під час археологічних розкопок житлових кварталів давнього Києва виявлено чимало фрагментів давніх книг, зокрема, мідних застібок від обкладинок, накладок тощо. Золоту платівку із зображенням Христа, яка колись прикрашала обкладинку якоїсь книги, знайдено на вул. Рейтарській.

Писемні та археологічні джерела свідчать, що книгозбірні Києва були не біднішими (а Софійська та Печерська й значно більшими) від бібліотек Західної Європи тих часів. У західноєвропейських бібліотеках зберігалося, як правило, по кілька десятків рукописів. Якщо ж налічувалося понад сто томів, то це вважалося великим зібранням. Наприкінці XIII ст. в Німеччині славився своїми книжковими скарбами Гуго фон Тримберг, який мав близько 200 книг. І зовсім винятковим явищем сучасники вважали книгозбірню Крайландського абатства в Англії, де налічувалося 300 томів.

Писемність у Давній Русі була належністю різних верств міського населення. Свідченням цього є численні новгородські грамоти на бересті, графіті на стінах давніх монументальних споруд, написи на горщиках, корчагах, пряслицях та багатьох інших предметах домашнього вжитку. Про поширення