Читати книгу - "Тенета зради, Щербаненко Джорджо"

На терасі одної з сироварень якась жінка витрушувала яскраво-жовте покривало, і це був єдиний згук у тій неймовірній передобідній тиші.

Головний вхід до м'ясної крамниці закривали жалюзі; з другого боку будівлі був чорний вхід.

Маргеріта рушила до чорного входу; коли вона минала двох дівчаток на купі сміття, жіночий інстинкт змусив її прошепотіти:

— Дівчатка, ідіть геть, ідіть геть звідси!

1 обидві дівчинки, побачивши її перекошене від страху, розпухле обличчя, вмить скорились її словам і навіть забули про індика, який залишився сам длубатись у покидьках.

Тоді вона двічі постукала у досить розхитані двері й промовила:

— Клаудіно, це я. — їй довелося підвищити голос, бо жінка на терасі сироварні так вибивала тріпачкою покривало, що луна йшла по всьому Ка' Таріно. — Це я, Клаудіно, я знайшла валізку.

У цю саму хвилину Дука відчинив дверцята машини, підбіг до крамниці й став біля дверей, а за мить біля нього був уже й Маскаранті.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Ентоні навіть носив чудовий светр її роботи; він бачив, як вона його плела, як той светр із дня на день виростав у її руках, як на ньому Уявилася крихітна кишенька — спеціально для двох капсул з ціаністим калієм, щоб можна було миттю покінчити із собою…

1

Клаудіо Вальтрага мав надзвичайно елегантний вигляд. Він скинув білий робочий халат, довгий фартух і, перенісши те, що зосталося від Ульріко Брамбілли, до холодильної камери, старанно вмився над умивальником; одначе кілька краплинок крові, крові Ульріко Брамбілли, на жаль, все ж таки залишилися на комірці сорочки; ще одна, трохи більша пляма була на правому манжеті; та дарма, невдовзі приїде "корова" — так подумки, а часто й уголос він називав свою подругу Маргеріту, — вони повернуться додому, і він переодягне сорочку. Діставши з внутрішньої кишені гребінця, він зачесався, ще й помилувався собою у широкому дзеркалі за прилавком; на склі було написано: "Ульріко Брамбілла — м'ясна крамниця — першокласне м'ясо". А тоді, вмостившись на невеликому мармуровому прилавку, де стояла каса, закурив сигарету й почав чекати.

Викуривши дві сигарети, він почув, як під'їхала машина; у нього був добрий слух, і він упізнав свій "опель"; тоді пролунав Маргерітин голос: "Клаудіно, це я"; потім крізь ляпання тріпачки, якою жінка вибивала покривало, знову: "Це я, Клаудіно, я знайшла валізку". Він зіскочив з прилавка — це була добра новина. Після того як він висадив плечем двері, вони ледве трималися купи, та й то тільки завдяки залізній перекладині. Клаудіо смикнув за неї, відчинив двері і, не побачивши нікого, мимоволі виглянув надвір, але помітив лише індика; і тоді він раптом побачив його, Дуку Ламберті, й миттю сягнув рукою під піджак по револьвера. Та було вже запізно. Тримаючи в руці чималу каменюку, Дука завдав йому невідпорного удару, цілячись під щелепу праворуч, і коли удар досяг мети, Клаудіо Вальтрага вмить погас, наче лампа, коли натиснуть на вимикач; бізон повалився на підлогу в крамницю, і в цю саму мить над'їхав хлопчина на моторолері й зі скреготом загальмував.

— Що тут діється? — спитав хлопчина; він бачив, як ударив Дука, побачив і цю жінку в чорному та білому, з усіма округлостями, що випиналися з-під одягу.

— Їдь додому і не заважай. Поліція! — сказав Маскаранті.

Від скреготу гальм моторолера індик утік, зате знову з'явилися дві дівчинки, а за ними — стариган у темно-синьому комбінезоні і з велосипедним насосом у руці.

— Ходіть сюди, ходіть сюди, — спокійно повторював він.

Маскаранті ступив до крамниці, затягнув туди бізона й поклав його на килим із недопалків та крові, що вкривав підлогу. Дука підійшов до жінки, яка стояла коло білого "опеля", все ще, здавалося, не розуміючи, що трапилось; вона ніколи й не подумала б, що її Клаудіно можна так блискавично покласти на лопатки.

— Сідайте в машину і їдьте геть, — сказав їй Дука. — Я даю вам три години. Якщо хочете виїхати за кордон, поспішайте. Через три години всі прикордонні пости будуть попереджені. Забирайтеся геть! — гримнув він. З його боку це була підступність, адже, вона, намагаючись за три години дістатися до кордону з Францією, напевне скрутить собі в'язи, але саме цього він і хотів. — Геть, я вам сказав!

Вона притьмом сіла за кермо й завела машину, а він, Дука, кричав ще й на хлопчину з моторолером, який і досі тут стовбичив:

— Геть звідси, не плутайся під ногами! — І ввійшов у крамницю, яскраво освітлену шістьма лампами, потужними, наче маленькі сонця. Він причинив за собою розбиті двері, і сонце, вітер та весна залишилися за порогом.

— Погляньте, докторе! — промовив Маскаранті, тримаючи дверцята холодильної камери відчиненими навстіж; голос у нього враз ослаб, бо цієї миті його шлунок збунтував, хоч Маскаранті, як і кожен поліцейський, бачив багато чого на своєму віку.

Дука ступив три кроки і зазирнув до камери; він був лікар і свого часу відвідав належну кількість лекцій з анатомії, та його холоднокровності не вистачило, щоб спокійно дивитися на оте місиво, зроблене з людського тіла; він стиснув зуби й промовив:

— Зачиніть.

Маскаранті зачинив камеру і скорчився від приступу нудоти.

— Даруйте, — нарешті вибачився він.

— Зателефонуйте додому й до моргу.

— Буде потрібне непромокальне полотно.

— Авжеж, скажіть про це людям із моргу, а я тим часом постережу цього. — Він схилився над непритомним Клаудіо Вальтрагою, з огидою торкнув його й відразу знайшов револьвера — невелику, але солідну й безвідмовну "беретту". Він мовчки простяг його Маскаранті.

— Залиште його собі, докторе, — мовив Маскаранті. — Через дві хвилини цей оклигає, а вам, поки я телефонуватиму, не можна залишатися з ним без нічого.

— Я не люблю зброї, — сказав Дука, — не подобається вона мені, краще бити голіруч.

Але Маскаранті відмовлявся брати револьвер.

— Голіруч, докторе, з цим типом не впораємося ми й удвох.

— Беріть револьвер і йдіть телефонувати! — гримнув Дука.

Криком іноді можна досягти більше, ніж коли говорити спокійно. Маскаранті взяв "беретту" і, трохи повагавшись, вийшов.

Дука поглянув на величезне тіло Клаудіо Вальтраги, що лежало долі. Не треба ненависті, докторе Ламберті, не треба ненависті, ти повинен добиватися справедливості, а не помсти; безперечно, людина, яка здатна зробити таке місиво з іншої людини, викликає обурення, та якщо ти добре вихований, то повинен це обурення стримати, повинен зрозуміти, що йдеться про непристосовану до життя в суспільстві особу; якби цього Вальтрагу належно виховували, то він до такого не дійшов би.

Він узяв зі стола величезну сокиру й, тримаючи її обіруч, рвучко обернувся: бізон приходив до тями і вже намагався стати навколішки, спираючись руками в підлогу.

— Не рухайся з місця, ляж долілиць, а то я розрубаю тебе навпіл. — Дука ступив крок до Вальтраги.

Той, усе ще спираючись на руки, повільно підвів голову; у вухах у нього гуло, він чув слова, і його розум, хоч іще й затьмарений, сприйняв їх, а очі, хоч іще й затуманені, побачили величезну сокиру і Дуку, який тримав її обіруч між ногами, лезом донизу, щомиті ладен підняти її і вдарити. Для нього, Клаудіо, це теж була рідна, знайома від народження мова; він усе зрозумів, повалився обличчям у підлогу, навіть не намагаючись підвестися. Він і думки не припускав, що нормальна людина може тільки погрожувати розрубати когось навпіл, а насправді ніколи б цього не зробила; і справді, Дука мав намір лише вдарити його обухом по голові, отож якби Клаудіо був хоч трохи хитріший, то не потерпав би, що його розрубають надвоє, а з усієї сили підхопився б на ноги. Але такі люди не можуть здобутися навіть на хитрість, хоч і вважають себе хитрими; і Вальтрага, певний, що йому загрожує небезпека, що його можуть порубати на шматки сокирою, покірно лежав долілиць; адже він, без сумніву, порубав би свого супротивника, якби сокира опинилася в нього.

— Чому ти так розправився з Ульріко? — Дука підійшов до нього, тримаючи сокиру однією рукою перед самим його обличчям.

— Хто такий Ульріко? — озвався Клаудіо Вальтрага; його щока притискала до підлоги недопалок сигарети. — Я ні з ким не розправлявся.

Він ще й жартує!

— Ти нічого не знаєш, так?! — Дука вже ледве владав собою; чом би, власне, й не відрубати цьому гадові голову? — Ти ніколи не був знайомий з Ульріко Брамбіллою, ніколи не бачив косторізки, а тут опинився випадково, так?

— Еге ж, — сказав Клаудіо Вальтрага, відчуваючи, як до нього повертається сила; вовкувато зиркаючи довкола, він подумав, що якщо зробить достатньо різкий ривок, то зуміє схопити поліцейського й здушити йому голову, як він ще хлопчиком роздушував великим пальцем голови горобцям та жабам — адже в демократичному суспільстві кожна дитина має право гратися як їй забагнеться; тим часом він, упираючись пальцями велетенських рук у підлогу, непомітно пересував свої гігантські, мов у єгипетського сфінкса, ноги, готуючись зробити стрибок, що вже вималювався в його біологічній свідомості.

— Ми допитаємо тебе потім, коли надумаєш говорити, — промовив Дука, спостерігаючи за цими ледве помітними його порухами; якби він, Дука, не був насторожі, йому настав би кінець. — А поки що поспи ще трохи.

Два удари ногою просто в обличчя не здивували Клаудіо Вальтрагу, бо він навіть не збагнув, що сталося; він і незчувся, як перший удар, у лоб, враз паралізував його свідомість, а другий, у ніс, пустив йому з носа добрячу цівку крові, трохи вгамувавши його звірячу натуру.

"Мені дуже шкода, — подумки звернувся Дука до Карруа, а може, до богині Справедливості, — але в мене не було вибору". Якби він учинив інакше, то через дві секунди теж потрапив би під косторізку або на пень, де розрубують коров'ячі хребти.

Він поклав велику сокиру на різницький стіл, пошукав найменш запаскуджене, найменш закривавлене місце в крамниці і, знайшовши його біля жалюзі, залишився там ждати під палаючим світлом від шістьох ламп.

Невдовзі повернувся Маскаранті, який ходив телефонувати; та минуло ще чимало часу, поки приїхав Карруа з чотирма агентами, — адже їм треба було переїхати через усе місто; на той час Клаудіо Вальтрага знову прийшов до тями й тепер сидів, не ремствуючи, перед револьвером Маскаранті. Нарешті Дука зміг вийти з цього балагану. Надворі, дарма що була пора пообіднього відпочинку, зібралася невелика юрба; люди стояли, вдивляючись у розквашене обличчя Клаудіо Вальтраги.

— Ну чого ви тут стовбичите?! — кричав Карруа. — Йдіть додому!

2

Клаудіо Вальтрага уже не мав такого елегантного вигляду; небесно-блакитний піджак був досить зім'ятий і втратив ту форму, ту лінію, що надавала йому справжньої елегантності; штани на коліні були подерті.