Читати книгу - "Тев'є-молочар, Шолом-Алейхем"

Навіть,— каже він,— з Анатівки, яка досі була містечком, а тепер теж стає селом, і звідти виженуть,— каже він,— усіх ваших...

— Навіть м'ясника Лейзер-Волфа,— питаю,— теж? І лимаря Нафтоле-Гершона теж? І тамтешнього різника? І рабина?

— Всіх! Всіх! — каже він і змахує рукою, наче відрізавши ножем...

Мені навіть трохи полегшало на серці, як то кажуть: горе громади — половина розради. Але все-таки мене це обурює, в душі спалахує гнів. Звертаюсь до урядника:

— Скажи-но мені, чи ти хоч знаєш, ваше благородіє, що я живу тут на селі більше, ніж ти? Чи знаєш ти,— кажу,— що тут, у цьому кутку, ще мій батько, мир йому, жив, і мій дід, хай царствує, і моя бабка, мир їй?

Я не лінуюсь і перераховую йому всю сім'ю, кожного за його ім'ям, де хто жив і де хто помер... Він мене, уявіть собі, вислухав, а коли я закінчив, каже мені:

— Дивак ти, слово честі, Тевелю, можеш наговорити сім кіп гречаної вовни. Навіщо мені,— каже він,— здалось твоє базікання про твою бабку і твого діда? Нехай вони,— каже,— спочивають у світлому раю! А ти, Тевелю, збирай,— каже,— всі твої бебехи і — фур-фур на Бердичів!..

Це мене обурює ще більше! Мало того, що ти, катюго, переказав мені таку добру звістку, то ще знущаєшся — "фур-фур на Бердичів!.." Хоч скажу йому все, що накипіло на серці... І я озиваюсь до нього:

— Ваше,— кажу,— благородіє! Ти вже тут стільки часу урядником, чи чув ти будь-коли, щоб хто з сусідів поскаржився на мене, що Тев'є його обікрав, чи пограбував, чи обдурив, чи так забрав щось? Ану, поспитай у всіх селян,— кажу,— чи не жив я з ними набагато краще, ніж найкращі сусіди між собою? Чи я не бував,— кажу,— пане, у тебе самого багато разів просити за селян, щоб ти їх не кривдив?..

Це вже йому, певно, не припало до смаку! Він підвівся, роздушив цигарку пальцями, шпурнув її геть від себе і каже мені:

— Я не маю часу з тобою довго розпатякувати. Прибув папірець, а далі мене ніщо не обходить! Ходім,— каже,— ти мені підпишешся на папірці. А часу на виїзд дається тобі три дні, щоб ти міг,— каже,— поспродувати все і приготуватись у дорогу.

Побачивши, що кепська справа, озиваюсь я до нього:

— Ти даєш мені,— кажу,— три дні? Дай тобі боже, щоб ти за це жив три роки,— кажу,— у багатстві й пошані. Щоб бог віддячив тобі,— кажу,— за ту добру звістку, яку ти приніс мені в хату...

Добре, добре встругнув я йому, як Тев'є уміє! Справді, що я втрачаю? Однаково пропадати ні за цапову душу! Був би я молодший хоч би років на двадцять, і жила б іще моя Голда, мир їй, і був би я той самий Тев'є-молочар, що колись, за минулих років, еге-ге! Я б так легко не піддався. Я б опирався, бився до крові! Але тепер — що? "Що ми і що важить життя наше",— хто я такий і чого я вартий? Руїна, уламок, тріснутий горщик! "Ах ти, господи боже, владико небесний! — думаю собі.— Чого ти так причепився саме до Тев'є? Чому б тобі не погратись коли-небудь, цікавості ради, наприклад, з Бродським чи з Ротшільдом? Чому ти з ними не вивчаєш біблейського розділу "Іди геть!"? Їм, здається мені, це більше личило б! По-перше, вони б відчули на своїй шкурі, що таке бути євреєм, по-друге, нехай і вони побачать, який у нас великий бог..."

Одним словом, це все пусті слова. З богом не можна сперечатися і поради давати йому, як керувати світом, теж не доводиться. Коли він каже: "Небо моє і земля моя",— то виходить, що він хазяїн, а ми повинні коритися. Як він скаже, так і мусить бути!.. Заходжу я до хати і озиваюсь до моєї дочки-вдови:

— Цейтл,— кажу,— ми перебираємось до міста. Годі нам жити на селі. Міняючи місце — міняєш долю... Візьми, будь ласка,— кажу,— приготуй усе, збери заздалегідь бебехи, самовар та інше, а я,— кажу,— піду продам хату. Надійшов папірець, щоб ми очистили,— кажу,— це місце і щоб за три дні нашого духу тут не лишилось!

Почувши від мене таку радісну звістку, вдова моя як не здійме плач, а дітоньки її, на неї дивлячись, теж зарюмали, і почалася така веремія, що хоч тікай з хати. Я тоді розгнівався і вилив усе, що накипіло в серці, на мою нещасну дочку.

— Де це ви взялися,— кажу,— всі на мою голову? Чого ви кислиці розсипали, ні сіло ні впало, як старий кантор перед великим постом?.. Що я, один у бога? Єдиний його улюбленець? Мало,— кажу,— євреїв тепер виганяють із сіл? Піди послухай, що урядник розповідає! Є відомості,— кажу,— що навіть твоя Анатівка, яка досі була містечком, теж стає, з божої ласки, селом, заради анатівських євреїв,— кажу,— щоб їх теж можна було всіх вигнати. А коли так,— кажу,— чим же я гірший від усіх євреїв?

Отак утішаю я її, мою дочку, але ж вона все-таки баба, то й каже мені:

— Куди ми всі подамось? Де голову притулимо? Де будемо шукати нових місць?..

— Дурненька! — кажу.— Коли бог прийшов до нашого прапрадіда патріарха Авраама і сказав йому: "Іди геть з країни твоєї",— забирайся із своєї домівки, то хіба Авраам,— кажу,— перепитував у нього: куди?.. Бог сказав йому: "У ту країну, яку я тобі покажу",— тобто під чотири вітри. Ми підемо,— кажу,— куди очі ведуть, туди, куди йдуть усі євреї! Що буде з усіма, те буде і з нами. А чим,— кажу,— ти краща від твоєї сестри-багатійки Бейлки? Їй личить бути тепер із своїм Педоцуром в Америці і там заробляти на життя, чому ж воно не личить тобі?.. Благословенний будь Всевишній,— кажу,— що ми хоч маємо з чим вирушати. Трохи,— кажу,— лишилося ще від минулих часів, а трохи від худоби, яку ми,— кажу,— продали, а трохи перепаде від продажу хати. До зернини зернина — ось і повна торбина. І за це спасибі! А якби ми навіть,— кажу,— крий боже, нічого не мали, то нам,— кажу,— все ж краще було б, ніж Мендлові Бейлісу!..

Одним словом, я якось умовив її, щоб вона не дуже комизилась. Я пояснив їй досить переконливо: коли приходить урядник і приносить папірця про те, що нам наказують забиратись геть, то не можна бути свинею,— треба забиратись. Потім я подався на село уладнати справу з хатою. Прийшов я до сільського старости Івана Поперила. Він заможний селянин, куркуль, і давно зазіхає на мою хату, аж облизується! Я йому не розповів ні про урядника, ні про хату, а кажу тільки:

— Знай, Іване-серце, я вас покидаю...

— Чого це раптом? — питає він.

— Переїжджаю,— кажу,— до міста. Хочу бути,— кажу,— між євреями. Я вже немолодий, може, не доведи Господи, помру...

— Чому ж тобі не померти тут? — відказує мені Іван.— Хто тобі заважає?

Дякую я йому за це чемненько і кажу:

— Вмирати тут можеш сам,— кажу,— тобі зручніше, а я вже краще подамся вмирати серед своїх... Купи в мене, Іване,— кажу,— мою хату з городом. Іншому б я не продав, а тобі — продам.

— Скільки,— каже він,— хочеш за свою хату?

— Скільки,— кажу,— даси?

Туди-сюди, він мені: "Скільки хочеш?" — я йому: "Скільки даси?" — почали торгуватися, ляскати один одного по руках. Так довго торгувалися і ляскались, карбованцем більше, карбованцем менше, аж поки порозумілися щодо ціни, і я одразу ж таки взяв у нього готівкою завдаток, щоб не передумав. Отак спродав я протягом одного дня, запівдарма, звичайно, все своє вбоге добро, обернув усе на гроші, пішов наймати підводу, щоб забрати рештки своїх злиднів,— і... послухайте, будь ласка, що ще може трапитися з Тев'є! Ви тільки слухайте уважно, бо я вже довго вас не затримаю, оповім вам усе, як то кажуть, в кількох словах.

Отже, перед від'їздом повертаюсь додому і бачу, що це вже не хата, а якісь руїни. Стіни голі, просто слізьми вмиваються! На долівці — пакунки, пакунки і пакунки! На припічку сидить кішка, мов та сирітка засмучена,— мене аж за серце взяло, і сльози набігли на очі... Якби не соромно було перед моєю дочкою, я б добре-добре виплакався. Як то кажуть, все-таки батьківщина!.. Тут виріс, тут мучився все своє життя, і раптом, з доброго дива,— "іди геть!". Кажіть собі, що хочете, це образлива річ!.. Але ж Тев'є не баба, я себе пересилюю, набираю веселого виразу обличчя і озиваюсь до моєї дочки-вдови.

— Іди-но сюди,— кажу,— Цейтл, де ти там?

Виходить з другої кімнати Цейтл з червоними очима і розпухлим носом. "Ага,— думаю собі,— моя дочка вже знову рюмала, як баба в судний день!" Оці баби, знаєте, просто сміх, та й годі! — через кожну дрібницю плачуть! Дешеві сльози у них!

— Дурненька,— кажу я,— чого ти знову плачеш? Зваж,— кажу,— яка різниця між тобою і Мендлом Бейлісом?..

А вона й слухати не хоче і каже:

— Тату, ти не знаєш, чого я плачу...

— Знаю дуже добре,— кажу я.— Чому мені не знати? Ти плачеш, бо тобі шкода домівки... Ти тут народилася і виросла, тобі й болить!.. Вір мені,— кажу,— коли б я не був Тев'є, коли б я був хтось інший, я б теж цілував оці голі стіни з оцими порожніми полицями... Я б сам припав до цієї долівки!.. Мені шкода,— кажу,— кожної дрібнички так само, як і тобі. Дурненька! Навіть оця кішка, бачиш, он сидить вона осиротіла на припічку? Німе створіння,— кажу,— а все ж шкода, залишається без хазяїна — боляче дивитися...

— Уяви собі,— каже вона,— є такі, кого треба більш жаліти.

— А саме?

— А саме: ось ми виїжджаємо,— каже вона,— і залишаємо тут одну людину саму, самітну, як скеля.

Я не розумію, про що вона говорить, і озиваюсь до неї:

— Що ти белькочеш? Яка людина? Який жаль?

А вона мені відказує:

— Тату, я не белькочу. Я кажу про нашу Хаву...

І тільки-но вимовила вона це ім'я, присягаюсь вам, неначе окропом мене ошпарила або довбнею дала по голові! Я накинувся на мою дочку і вилаяв її, як вона того заслужила.

— Чого ти раптом згадала Хаву? Я ж тобі,— кажу,— скільки разів наказував, щоб Хави й не згадувала...

Думаєте, вона перелякалась? Аж ніяк. Тев'єві дочки мають в собі силу!

— Тату,— каже вона мені,— ти не гнівайся і згадай краще: ти ж сам казав багато разів, що,— так в святих книгах написано,— людина повинна жаліти людину, як батько дитину...

Чуєте слова? Я тоді, звичайно, ще більше скипів і дав їй прочухана по заслузі:

— Про жалощі,— кажу,— говориш ти зі мною? А де були її жалощі, коли я лежав, як пес, перед попом, згорів би він, ноги цілував йому, а вона, можливо, була у сусідній кімнаті і, можливо, чула кожне слово? Або де були,— кажу,— її жалощі, коли мати, мир їй, лежала ось тут на долівці, вкрита чорним? Де вона була тоді?.. А ночі,— кажу,— що я не спав? А пекучий біль, що гризе мені весь час душу, аж по сьогодні, тільки-но згадаю, що вона мені зробила і на кого вона нас проміняла? Де,— кажу,— її жалощі до мене?..

Мені так защеміло серце, що я не міг далі говорити...