Читати книгу - "Тев'є-молочар, Шолом-Алейхем"

Як у псалмі сказано: "Підводить з багна бідняка",— і не встигнеш отямитись, як раптом: "споглядає на небо і на землю",— гепається сторч головою об землю. Бог любить бавитися з людьми. Ой, як він любить бавитися! Отак він бавився з Тев'є кілька разів: "То піднімає, то опускає",— з грязі в князі, і знову бовть у грязь! Так само було з підрядчиком Педоцуром. Ви ж, певно, пам'ятаєте його пишноту, великий будинок з кільканадцятьма служницями, з тисячею дзеркал, годинників і з різними цяцьками в Єгупці? Пам'ятаєте, я вам розповідав, здається, як я умовляв тоді мою Бейлку, благав її, щоб вона домоглася у чоловіка: нехай купить для неї цей будинок і, ради бога, запише на її ім'я? Та вона мене, певна річ, послухалась, як того собаку, що бреше,— хіба батько щось розуміє? Батько ж нічого не тямить! І чим воно скінчилось? Скінчилось так, що і ворогам такого не побажаєш: мало того, що він збанкрутував, залишився ні з чим, поспродував усі дзеркала з усіма годинниками, з жінчиними діамантами та брильянтами, він ще вскочив у брудну історію, змушений був накивати п'ятами, хай нас бог милує, і поїхав туди, де козам роги правлять, тобто аж до Америки. Туди ж їдуть усі стражденні душі, от і він з Бейлкою поїхав туди. Попервах вони дуже мучились, з'їли всі гроші, що мали з собою, а коли не стало більше що жувати, змушені були піти на роботу, виконували найтяжчу працю, як колись євреї в Єгипті. Обоє — і він, і вона! Тепер Бейлка пише, що їм уже, хвалити бога, покращало: вони в'яжуть панчохи на машині і "роблять життя..." Так воно зветься там, в Америці. По-нашому це означає: заробляють на шматок хліба... Єдине щастя, що їх тільки двоє, пише вона, без дитини, без родини — і за це хвалити бога!

Ну, питаю вас, чи не заслужив він, щоб його четвертували,— це я кажу про шадхена Ефраїма,— за оте щасливе сватання, яке він мені нараяв, і за те багно, куди він мене завів? Чим було б їй погано, наприклад, коли б вона вийшла заміж за ремісника, як Цейтл, або за вчителя, як Годл? Щоправда, їм теж не дуже поталанило! Одна — молода вдова, а друга — казна-де на поселенні! Та це вже господня воля, людина тут безсила... Знаєте, моя стара, мир їй, моя Голда, була розумна жінка, хоча б тим, що завчасно здогадалася і попрощалася з оцим дурним світом. Бо кажіть що хочете, але ніж мати стільки горя від своїх дочок, як оце Тев'є має, то чи не в тисячу разів краще лежати в домовині? Але, як сказано у нас: "Проти волі живеш",— вези, кобило, хоч тобі немило. Людина не бере сама, а як захоче взяти, їй дають по руках... Тим часом ми збочили, отже, "повернімось до справи" — залишимо, як ви кажете в ваших книжках, царевича і повернімось до царівни. На чому ж ми зупинились? На розділі "Іди геть!". Але, перш ніж перейдемо до цього розділу, я б хотів вас попросити, щоб ви потрудились і на хвилинку зупинились на розділі "Болок"38. Хоч людський звичай велить, відколи світ стоїть, спершу вивчати "Іди геть!", а потім "Болок", але зі мною вивчали спершу "Волок", а вже потім "Іди геть!". І вивчали зі мною "Болок" так добре, що можете послухати, воно вам коли-небудь придасться.

Одним словом, було це давно, одразу після японської війни, у самий розпал царських "конснетуцій", тоді, коли посипалися на голови євреїв "благодіяння", спершу по великих містах, а потім і в маленьких містечках. Але мене це не обходило, та й не могло обходити. Чому? Дуже просто! Живеш стільки років між селянами, то й приятелюєш з усіма хазяїнами на селі. "Дід Тевель" у них перша спиця в колесі! Потрібна порада — то "як Тевель скаже"; ліки від пропасниці — "до Тевеля"; позичка — теж у Тевеля. Ну, чи ж треба було мені думати про такі дурниці, як погроми, коли селяни мені не раз казали, щоб я анітрошечки не боявся — вони цього не допустять! Так воно й було, ось послухайте.

Коротше кажучи, повертаюсь одного разу додому з Бойберика,— я ще був тоді у "величі моїй", колишнім Тев'є, торгував сиром, маслом, сметаною. Розпрягаю коняку, підкидаю їй сіна, вівса підсипаю, не встиг навіть помитися до обіду, дивлюся — повний двір селян, вся громада, найповажніші хазяїни, багатії з старостою Іваном Поперилом на чолі, і всі вони якісь дивні, святкові!.. Мені спочатку навіть тьохнуло серце: "Що це за свято, ні сіло ні впало? Чи не прийшли вони навчати мене "Волок"? Але одразу ж сам себе заспокоїв: "Фе, Тев'є, соромно тобі! Все своє життя живеш серед селян тихо і спокійно, і ніхто тебе ніколи не зачіпав навіть на волосинку!.." І я виходжу до них з щирим привітанням:

— Радий вас бачити,— кажу я їм,— що ви тут поробляєте, мої любі сусіди? І що скажете доброго? І які новини принесли?..

Виступає наперед староста Іван Поперило і звертається до мене досить одверто й без будь-яких передмов:

— Ми прийшли,— каже він,— до тебе, Тевелю... Ми хочемо тебе бити...

Як вам подобається така мова? Це зветься: наздогад буряків, щоб дали капусти... Можете собі уявити, як мені стало на душі. Але виказувати — дзуськи! Тев'є — не хлопчисько!.. І я озиваюсь до них досить бадьоро:

— Добридень,— кажу,— щасти вам боже, але чого це ви, дітоньки, так пізно згадали? В інших місцях про це вже майже й забули!..

Тоді староста Іван Поперило відповідає мені цілком серйозно:

— Розумієш, Тевелю,— каже він,— ми все радились між собою, бити тебе чи не бити? Скрізь, по всіх місцях, вас б'ють. Чому ж,— каже,— нам тебе проминути?.. Тому громада ухвалила,— каже,— щоб ми тебе побили... Ото тільки ще самі не знаємо, що нам з тобою робити, Тевелю: чи вибити шибки у тебе, чи розпороти перини і подушки та випустити з них пір'я, чи спалити тобі,— каже,— хату з хлівом, з усією твоєю худобою?

Тут мені стало вже зовсім моторошно на душі. Дивлюся на селян, які стоять, спершись на довгі дрючки, та перешіптуються про щось стиха. На те скидається, що це не жарт. "У такому разі,— думаю собі,— воно виходить, як у псалтирі сказано: "Дійшла вода до горла",— погані твої справи, Тев'є! Бо коли, хай бог боронить... мало що глитаї можуть встругнути? Е, Тев'є,— думаю собі,— з ангелом смерті не можна жартувати — треба їм щось сказати!.."

І чого мені тут довго перед вами розводитись, любий друже! Судилося, певно, щоб сталося чудо, бо Всевишній напоумив мене, щоб я не занепав духом. Я набрався мужності і лагідно озиваюсь до них, до наших сільських багатіїв:

— Послухайте,— кажу,— дорогі сусіди, якщо громада так ухвалила, то сперечатись не доводиться: мабуть, ви знаєте,— кажу,— що Тев'є у вас заслужив, щоб ви знищили до пня все його майно й всю його худобу... Але чи знаєте ви,— кажу,— що є ще вищий за вашу громаду? Ви знаєте, що є бог на світі? Я не кажу, мій бог чи ваш бог. Я маю на увазі того бога, який є богом усіх людей, сидить,— кажу,— отам на небі і поглядає на всі підлоти, що чиняться на землі... Можливо,— кажу,— що він сам накреслив, щоб покарано було мене, безневинного, вашими руками, руками моїх найкращих друзів, а можливо, також навпаки, що він ні в якому разі не хоче, щоб Тев'єві зробили щось лихе... Хто знає волю господню? Будь ласка,— кажу,— може, знайдеться тут серед вас такий, що візьметься,— кажу,— і дошукається правди?..

Одним словом, вони, певно, побачили, що Тев'є не переспориш. Озивається тоді до мене староста Іван Поперило:

— Справа,— каже,— така. Ми проти тебе, Тевелю, власне, нічого не маємо. Ти хоч і єврей, але непогана людина. Проте бити тебе треба: громада так ухвалила — пропало! Ми тобі хоч виб'ємо шибки. Це,— каже він,— ми мусимо зробити, бо, може, хто проїде, то нехай,— каже,— побачить, що ми тебе били, а як ні, то нас ще оштрафують.

Ось із цими словами, які я вам точно переказую,— нехай мені так щастить, куди б я не подався! — звернувся він до мене. Ну, а тепер, питаю я вас, пане Шолом-Алейхем, ви ж людина, яка об'їздила весь світ,— скажіть, хіба не правий Тев'є, коли каже, що ми маємо великого бога?..

Отже, я вам, як бачите, закінчив про розділ "Болок". Тепер повернімось до розділу "Іди геть!". Цього мене навчали нещодавно і таки по-справжньому. Тут уже не допомогли мені, розумієте, ніякі проповіді і ніякі повчання. Мушу вам розповісти все докладно, з усіма подробицями, як ви любите.

Було це саме в ті часи, коли Мендл Бейліс39, наша невинна жертва, мучився за чужі гріхи, а весь світ ходором ходив. Сиджу я собі отак одного разу на призьбі перед моєю хатою, поринувши в думки. Надворі літо, сонце пече, а голова обертом іде: "Ґвалт, ґвалт, де це чуваної Теперішні часи! Такий розумний світ! Такі великі люди!.. А де бог? Де старий єврейський бог? Чого він мовчить? Як він таке дозволяє? Ґвалт, ґвалт і ще раз ґвалт!" І думаючи отак про бога, за одним разом заглиблююся в небесні справи і вдаюся в філософію: що таке цей світ, і що є той світ, і чому не приходить месія? "Ех,— думаю собі,— зробив би він розумно,— це я про месію,— коли б він заїхав до нас тепер верхи на своєму білому коні. Ото було б добре! Він ще, здається, ніколи не був такий потрібний для нашого брата, як тепер! Не знаю, як багатіям, Бродським, наприклад, у Єгупці чи Ротшільдам у Парижі? Можливо, що їм він потрібний, як п'яте колесо до воза. Але ми, бідні, убогі євреї з Касрилівки, з Мазепівки, із Злодіївки і навіть з Єгупця чи з Одеси, ой, як ми виглядаємо його! Просто очі мало на лоба не вилазять! Вся наша надія тепер тільки на те, що, може, Господь бог зробить таке чудо і прийде месія!.."

Тим часом, поки я отак сиджу, заглибившись в оці думки, дивлюся — білий кінь, а на ньому сидить хтось верхи і прямує до воріт моєї хати! Тпр-ру! — зупинився, зліз, прив'язав коня до воріт і сам простує до мене:

— Здрастуй, Тевелю!

— Здрастуйте, здрастуйте, ваше благородіє! — відповідаю привітно, а сам думаю: "І прийшов Гаман",— сподіваєшся месії, а приходить урядник...— Я підводжусь та йду назустріч урядникові.

— Просимо до господи, дорогий гостю,— кажу,— що чувати у великому місті і що скажете доброго, пане мій?

А серце от-от вискочить з грудей — так кортить знати, в чому річ. Але урядник має час. Він закурює неквапливо цигарку, пускає дим, спльовує і озивається до мене:

— Скільки, приміром, часу тобі треба, Тевелю, щоб ти спродав,— каже він,— твою хату з усіма твоїми бебехами?

Поглядаю на нього здивовано:

— Навіщо,— питаю,— мені продавати мою хату? Кому, цікаво знати, заважає вона?

— Вона,— каже,— нікому не заважає, але я приїхав виселити тебе з села.

— Тільки це, нічого більше? За які такі добрі діла? Чим,— кажу,— заслужив я у вас таку честь?

— Це не я тебе виселяю,— каже він,— а губернія виселяє.

— Губернія? — кажу.— Що ж вона такого знайшла в мені?

— Не тільки тебе,— каже він,— і не тільки звідси, але з усіх навколишніх сіл.