Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

З кожним зблиском світла дві фотокамери, прикріплені над столом, повертаються й синхронно фотографують сторінки. Я нишком присуваюся до Джада, аби мати можливість бачити, як сторінки журналу складаються в стоси на екранах його моніторів. Дві фотокамери як пара очей, тому й фотографії виходять триви­мірні, і я спостерігаю, як комп’ютер вириває слова прямісінько із бляк­лої, сірої поверхні сторінок. Усе це схоже на екзорцизм.

Я повертаюся до Кет. Її пальці заступають за жовту лінію, вона тягнеться вперед, ближче до сканера. Я боюся, щоб сталеві руки не вихопили їй очі.

— Це дуже круто. — Вона затамовує подих.

Не те слово. Якоїсь миті мені навіть шкода свого журналу — за кілька хвилин цей вихор зі світла й металу висмокче всі його таємниці. Були часи, коли книжки вважалися високими технологіями. Однак ті дні вже минули.

Пізніше того ж дня, близько восьмої вечора, ми з Кет уже в її схожій на кабіну зорельота спальні, за її космічним столом-­пультом. Вона сидить у мене на колінах, зігнувшись над своїм ноутбуком. Вона пояснює мені про оптичне розпізнавання символів, процес, у ході якого комп’ютер перетворює потоки чорнила й ниточки графітових знаків на символи, які можна зрозуміти, як-от літери К, Е чи Т.

— Не все так просто, — каже вона. — Книжка величенька. — А ще в моїх попередників був такий же паскудний почерк, як і в мене. Але Кет має план. — Щоб розчитати всі ці сторінки, моє­му комп’ютеру знадобиться ціла ніч. Але ж ми нетерплячі, правда? — Вона клацає клавіатурою зі швидкістю світла, складаючи довжелезні команди, у яких я нічого не тямлю. Так, ми, без сумніву, нетерплячі.

— Тому ми залучимо до цієї роботи сотні машин водночас. Ми скористаємось програмою Hadoop.

— Hadoop.

— Її використовують усі. Google, Facebook, Агентство нацбезпеки. Ця програма… вона розбиває великі обсяги роботи на купку дрібних частинок і роздає їх одночасно силі-силенній різних комп’ютерів.

Hadoop! Мені подобається, як звучить ця назва. Кет Потенте, у нас із тобою буде син, і ми наречемо його на честь цієї програми, і він стане великим воїном, королем!

Дівчина потягується, впирається руками в поверхню столу.

— Обожнюю цю штукенцію. — Її очі прикипіли до екрана, на якому розпускається діаграма — скелетоподібна квітка з ми­готливою серединкою й десятками, ні, сотнями пелюсток. Вона стрімко більшає, з ромашки перетворюється на кульбабу, а тоді робиться соняхом. — Саме в цю мить тисячі комп’ютерів виконують те, що я їм загадала. Мій розум перебуває не лише тут, — вона стукає себе по чолі, — але й там. Мені страшенно подобається це відчуття.

Вона тулиться до мене. Ураз я гостро відчуваю її аромат; її волосся, яке ще досі пахне шампунем, торкається мого обличчя. Мочки її вух, рожеві й круглі, трішки стирчать убік. Її спина міцна від регулярного дряпання ґуґлівським скеледромом. Я проводжу великим пальцем по її лопатці, перечіпаюся за лямку ліфчика. Вона совається в мене на колінах, обертається. Я задираю її футболку, і на екрані відбиваються сплющені літери: «Бабах!»

Трохи пізніше комп’ютер Кет приглушено тенькає. Вона вислизає з моїх обіймів, зістрибує з ліжка й видирається на стілець перед столом. Впираючись у підлогу самими пальцями й згорбившись перед екраном, вона скидається на ґарґулью. Вродливу ґарґулью у вигляді голої дівчини.

— Вдалося, — вона обертається до мене, залита рум’янцем, її темне волосся трохи сплуталось. Вона вдоволено усміхається. — Нам вдалося!

Уже далеко за північ, і я знов у книгарні. Справжній журнал ­щасливо повернувся на своє місце. Фальшивий журнал сховався в моїй сумці. Усе так, як я й планував. Я бадьорий, у доброму ­гуморі й уже готовий братися за візуалізацію. Я завантажую з Великого Ящика скановані сторінки — завдяки «дупцьонету» це займає не більш ніж хвилину. Усі невеличкі історії, нашкрябані кимось у журналі, бездоганно розчитані, перелітають у мій ноутбук.

Отож, комп’ютере, настав час виконувати мою волю.

Такі авантюри ніколи не вдаються добре з першого разу. Я заливаю текст у свою візуалізацію, і виглядає це так, ніби до мого прототипу доклав рук Джексон Поллок. Весь екран забризканий ляпками даних, усіяний калюжками рожевого, зеленого, жовтого кольорів різких відтінків, як в аркадних іграх.

Найперше я змінюю палітру. Пастельні кольори, будьте такі ласкаві.

Далі: у мене тут забагато інформації, а я лише хочу бачити, хто яку книжку взяв. Програма Кет виявилась такою розумною, що позначила в тексті імена, назви та час, але візуалізація сама знає, як усе це гарно розмістити, тому я поєдную дані з картинкою й урешті бачу щось знайоме: полицями стрибають міріади різнобарвних маячків, кожен із яких позначає окремого клієнта. Проте це ті клієнти, які навідувались до книгарні багато років тому.

На вигляд нічого особливого — кольорова мішанина, що гуляє полицями «Захмарної колекції». А тоді, ніби щось передчуваю, я з’єдную світляні цятки, і тепер це вже не просто мішанина, а мапа миготливих сузір’їв. Кожен клієнт залишає свій слід, ламаний зиґзаґ, який перетинає полиці. Найкоротше сузір’я цегляного кольору має обриси невеликої літери Z і складається всього з чотирьох маячків. Найдовше, болотисто-зеленої барви, зазубреним овалом огинає всю ширину стелажів.

Утім, тут усе одно немає чогось надзвичайного. Я даю 3D-моделі книгарні легенький поштовх, і вона починає обертатись на осях. Я підводжусь, аби трохи розім’яти ноги. По інший бік столу беру один із примірників Дешила Гемметта, не торканого ніким відтоді, як я помітив його ще у свій перший день роботи в книгарні. Це сумно. Усі товчуться біля полиць, напханих усіляким мотлохом, а «Мальтійський сокіл» збирає пилюку? Так сумно, що годі словами описати. Дурня якась. Треба шукати собі нову роботу. Ця місцина зведе мене з глузду.

Коли я повертаюся до столу, книгарня на екрані продовжує обертатися, кружляє, ніби карусель… і тут стається щось дивне. За кожним обертом болотисто-зелене сузір’я потрапляє у фокус. На якусь частку секунди воно утворює малюнок, і… цього не ­може бути. Я тицяю тачпад, сповільнюю обертання аж до його зупинки й кручу у зворотному напрямку. Болотисто-зелене сузір’я утворює чіткий малюнок. У нього вписуються інші сузір’я. Жодне з них не є таким довершеним, як болотисто-зелене, але всі вони повто­рюють його траєкторію, вимальовуючи вигин ­підборіддя, нахил очей. Коли модель обернена прямо і я бачу її