Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Обличчя Пенумбри.

Теленькає дзвоник, і він заходить до книгарні, а за ним тягнеться довгий хвіст туману. Я ніби в рот води набрав, не знаю, із чого почати. Переді мною одразу два Пенумбри: один — безмовний миготливий обрис, що дивиться на мене з екрана ноутбука, а другий — літній чоловік у дверях, який от-от розпливеться в усмішці.

— Доброго ранку, хлопчику мій, — бадьоро вітається Пенумбра. — Чи трапилося цієї ночі що-небудь значуще?

Якусь мить я рішуче налаштований захряснути кришку ноутбука й більше ніколи про це не говорити. Але ж ні, я надто допитливий. Я не можу спокійно сидіти за столом і не зважати на ту павутину химерій, яка сплітається довкола мене. (Визнаю, так можна описати не одну роботу, однак тут має місце особливий вид химерій, у дусі Алістера Кроулі.)

— Що це там у вас? — питає він. — Ви вже почали створювати сайт?

Я повертаю ноутбук, аби й він міг бачити.

— Не зовсім.

Із напівусмішкою він трохи зсуває окуляри на перенісся й при­глядається до екрана. Його обличчя витягується, а тоді він ти­хенько каже:

— Засновник. — Він повертається до мене. — Ви розгадали загадку. — Він ляскає себе долонею по лобі, його вуста розтягуються в спантеличеній усмішці. — Ви вже розгадали! Подивіться на нього! Онде він, на екрані!

Подивитись на нього? А хіба це не… Ох, аж тепер, коли Пенумбра нахилився до мене, я розумію, що припустився поширеної помилки, коли видається, що всі літні люди на одне лице. У дротяного портрета на екрані ніс Пенумбри, але рот схожий на крихітний вигнутий лук. А в Пенумбри прямий і широкий, якраз для усмішок.

— Як вам це вдалося? — продовжує він. Я бачу, що він пишається, наче я його внук і щойно вибив хоум-ран чи знайшов ліки від раку. — Я мушу побачити ваші записи! Ви скористалися методом Ейлера? Чи оберненим перетворенням Бріто? Тут немає чого соромитись, за допомогою цих методів можна усунути більшу частину плутанини на ранньому…

— Містере Пенумбра, — кажу я з тріумфом у голосі, — я зісканував сторінки старого журналу… — Тоді я втямлюю, що це потребує більше пояснень, і, затинаючись, зізнаюсь. — Тобто я взяв один зі старих журналів. Позичив його. Ненадовго.

Пенумбра примружує очі.

— Ох, я знаю, мій хлопчику, — незлостиво відказує він і змовкає. — Ваша імітація наскрізь пропахла кавою.

Он воно що.

— Отож я позичив старий журнал, і ми його зісканували… — Його обличчя міняється й ураз робиться стурбованим, ніби ­замість лікувати рак я сам на нього захворів, — бо Google має спеціальне обладнання, воно супершвидке, і Hadoop, він працює… тобто тисячі комп’ютерів… блискавично! — Я клацаю пальцями задля ефекту. Сумніваюся, що Пенумбра має бодай найменше уявлення про те, що я розповідаю. — Так от, секрет у тому, що ми просто витягли дані з журналу. Автоматично.

У Пенумбри тремтять мікром’язи. Я бачу його так близько й нагадую собі, що він усе-таки дуже старий.

— Google, — шепоче він і надовго змовкає. — Цікаво. — Він випростується. На його обличчі застиг дивний вираз — емоційний еквівалент сторінки з помилкою 404. Звертаючись радше до самого себе, він каже: — Доведеться про це повідомити.

Хвилиночку, куди це повідомити? Ви говорите про поліцію? Невже мова йде про крадіжку у великих розмірах?

— Містере Пенумбра, щось не так? Я не розумію, чому…

— О так, до мене дійшло, — він різко обриває мене й зиркає, обпікаючи поглядом. — Я зрозумів, у чому річ. Ви зшахраювали — я правильно потрактував? І, як наслідок, ви й гадки не маєте, що зробили.

Я опускаю голову. Усе так і є.

Я підіймаю очі й бачу, що погляд Пенумбри трохи злагіднів.

— Та все ж… ви таки це зробили. — Він розвертається й іде до «Захмарної колекції». — Дуже цікаво.

— Хто він? — зненацька виривається в мене. — Чиє це обличчя?

— Це Засновник, — відказує Пенумбра й проводить довгою долонею вздовж однієї з полиць. — Той, хто криється й чекає. Він роками мордує початківців. Роками! А вам вдалося знайти його за… скільки? За якийсь місяць?

Не зовсім.

— За день.

Пенумбра різко втягує повітря. Його очі знову спалахують. Вони широко розплющені, у них відбивається світло з вікон, танцюють яскраво-блакитні вогники. Ніколи раніше я такого не бачив. Він зітхає.

— Неймовірно. — Він знову глибоко вдихає. Виглядає приголом­шеним і захмелілим. Правду кажучи, він видається трохи схибленим. — Я маю роботу, — каже він. — Мушу все спланувати. Ідіть додому, мій хлопчику.

— Але ж…

— Ідіть додому. Розумієте ви це чи ні, та сьогодні вам вдалося зробити щось дуже важливе.

Він розвертається і ще глибше занурюється в темряву запилюжених полиць, стиха розмовляючи сам із собою. Я беру свій ноутбук і торбу та вислизаю за двері. Дзвоник ледь чутно теленькає. Я зазираю до книгарні крізь високу вітрину, але Пенумбра вже зник за завитками золотих літер.

Я повертаюсь до книгарні наступної ночі й бачу щось таке, чого зроду тут не бачив, щось таке, від чого мені перехоплює подих і я стаю мов укопаний.

У «Цілодобовій книгарні містера Пенумбри» темно.

Тут щось не те. Книгарню завжди відчинено, вона ніколи не спить, ніби крихітний маяк у водах цієї задрипаної частини Бродвею. Але сьогодні світло згасло, а на дверях із внутрішнього боку висить акуратний аркушик. В’юнким почерком Пенумбри написано:

ЗАЧИНЕНО (AD LIBRIS)

У мене немає ключів від книгарні, бо я ніколи їх не потребував. У нас тут завжди була естафета: Пенумбра передавав книгарню Оліверу, Олівер мені, а я Пенумбрі. Якусь хвилю я обурююсь, мене переповнює егоїстична лють. Що це, у біса, означає? Коли її знову відчинять? Хіба не можна було написати мені на електронну пошту чи попередити якимсь іншим способом? Це геть безвідповідально з боку роботодавця.

А тоді я починаю хвилюватися. Наша вранішня розмова була вельми