Читати книгу - "Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце"

Гнана хвилюванням і нетерпінням, вона подалася до стіни й почала оглядати її сантиметр за сантиметром.

І справді знайшла під стіною ледь помітну заглибину. Але дуже вузька заглибника геть заросла мохом. Дівчина встромила руку якомога глибше в зелений оксамит, аж поки наткнулася, на якусь перешкоду. Витягла мох, і заглибина перетворилася на круглий отвір, куди легко можна просунути руку чи ногу. Вона гарячково продовжувала пошуки. Стіна всіяна зеленим мохом, одні кущики більші, інші менші, ці ніби влипли в стіну, ті скидаються на нарости. А може, всі вони ростуть у заглибинах, зроблених рукою людини? Полонянка пильно придивилася до тих кущиків, упорядкувала згідно з планом, що виник у голові, і раптом усе набуло іншого значення. Плетиво моху — то не що інше, як приступки, видовбані в камінні, подвійні приступки — для рук і ніг. Не вагаючись, вона почала підніматися по стіні. Бажання якомога швидше дістатися на гребінь, до бійниць перемогло страх і додало сміливості. Що вище дівчина піднімалася, то ширші ставали приступки для ніг, а для рук з’явилися металеві кільця. Підніматися, тримаючись за кільця руками, — це ж заіграшки. Ще східець… ще один… останній!

Полонянка щасливо вийшла якраз у великий отвір посеред гребеня. Це й справді бійниця. З неї видно далеко навкруг Фортечки. Від одного погляду вниз дівчині стало млосно, аж у голові запаморочилося. Там чигала огидна, жахлива прірва. Неймовірно, щоб якась жива душа зважилася піднятися чи спуститися цим боком. Дівчина подолала запаморочення і довго-довго вдивлялася в дикий краєвид Фортечки. Постояла часину із заплющеними очима, помріяла, а тоді обережно почала спускатися. Коли опинилася внизу, взяла кота на руки й, погладжуючи його, обізвалася:

— Нема більше ніякої ради, любий Філіппе! Мусимо залишатися розумними невільниками. А як було б чудово, коли б нам пощастило звільнитися!

Філіппе так сумно глянув на неї, що в дівчини серце закам’яніло. Мовила заспокійливо:

— Не впадай у відчай, дурненький, бо втекти ми все одно втечемо. Радій, що з нами не скоїлося чогось гіршого. Ось побачиш, ми скоро будемо на волі…

І замовкла. Тільки пальці занурювалися в м’якеньке хутро. Вихор думок охопив дівчину, але швидко вгамувався. Їй стало дуже сумно. Принесла зошита, олівця, присіла на камінь і спробувала накреслити план замку. Її ще з першого погляду вразила довершена симетрія мармурової кімнати. Творець замку був, мабуть, одержимий законами симетрії. Кожна стіна квадратна і водночас являє собою суму певних квадратів, двері й колона розташовані в кімнаті теж симетрично. Дівчина в білому обчислила, що довжина сторони основного квадрата буде приблизно один метр. І використала цю умовність у своєму плані, хоч добре знала, що тоді, коли будовано палац, метричної системи ще не існувало. Архітектор у своєму задумі виходив з основного квадрата і переходив до квадратів більших, а ті утворювали куби, один із них — її кімната. Цілком можливо, що весь замок має форму велетенського куба з чотирьох приміщень, розділених двома коридорами у формі хреста. І вона намалювала на папері план палацу, надавши деталей своєї кімнати іншим трьом приміщенням. На малюнку план замку видався їй навдивовижу простим. Чотири кімнати, хрещатий коридор.

— Філіппе! — закричала вона несамовито. — Філіппе! Ти знаєш, де ми? Дурненький ти! Аби ти знав!.. Це мій замок! Мій замок, Філіппе! Я давно вже мрію про нього… Я була всього один лиш раз у ньому… але то був сон… А потім ще раз… коли писала про нього на літературному конкурсі…

Дівчину в білому ніби охопив якийсь шал. Очі її виблискували.

— Це мій замок, Філіппе! — шепотіла вона. — Замок моїх снів. Я одягла найкращу свою сукню, щоб прийняти його запрошення…

Дівчина раптом замовкла й розкрила зошита. У своєму захваті, та ще розмовляючи з котом, вона не помітила чоловіка із шрамом. Чоловік дивився на неї крізь отвір у металевих дверях, і на його обличчі був якийсь дивний вираз. Коли полонянка почала писати, він тихо причинив двері.

Дівчина в білому писала, писала… У ногах її монотонно муркотів кіт.

2

У сусідній кімнаті замку, котра, мов дві краплі води, була схожа на кімнату дівчини в білому, чоловік із шрамом допомагав сухорлявому довгорукому чоловікові виконувати якусь дуже дивну роботу. Обидва стояли на високих дерев’яних козлах і ретельно обстукували мармурові плити обмотаним у ганчір’я молотком. Після певної кількості ударів вони зупинялися, щоб перекинутися кількома словами.

— Нема нічого… Ніякої порожнини…

— І в мене нічого…

— Це місце з червоним хрестиком.

— Все одно. Треба обстукати кожну плиту.

І вони знову починали стукотіти. Обидва обстежували одну стіну. Але все марно. Стомлені й злі, вони спустилися по благеньких сходах.

— Це може бути, щоб ми не знайшли! — сказав чоловік із шрамом. — Треба ще раз перевірити ніші.

Він зупинився перед нішею, засунув пальці в заглибину й, легенько натиснувши, відчинив потайні дверцята. У вузенькому отворі, обличкованому мармуром, стояла невеличка глиняна ваза. Він висипав уміст вази на білу плиту ніші. Звук, що розкотився по кімнаті, — пронизливий, металевий, гострий, — видався обом їм приємнішим за все на світі. По мармуру розсипалися жовті монети.

— Золото, золото, щире золото! Маєток… багатство, — зашепотів сухорлявий.

Чоловік із шрамом перепинив його:

— Монети все одно поки що залишимо тут. Це найкраща схованка. Обстежимо й другу нішу… хоч уже раз шукали… Де ж воно може бути заховане?

Його вічно похмуре обличчя проясніло.

— Почекай! А може…

Спільник обернувся й здивовано глянув на нього. Чоловік із шрамом зупинився біля залишеної ніші, знову відчинив потайні дверцята, витяг вазу з монетами. Пильно обдивився голі стіни. Потім повільно дістав з кишені молоток і почав обстукувати стінки. Почувся глибокий звук, бічні стіни відповіли тим