Читати книгу - "Принцеса для демона, Стефанія Лін"

Навколо просто неймовірна краса. От чесно. Аж дух перехоплює. Повітря чисте-чисте, прямо відчувається наскільки свіже й не забруднене технологіями. В цьому є свій плюс, як не крути. Відчуття, неначе легені відкриваються, стають більшими й нарешті маю змогу вдихати у повні груди.

Попереду гірський хребет: величний, казковий, нагадує Альпи. Ні, я їх не бачила, але була реклама з ними, здається. Ліворуч розкинувся ліс із соковитим листям, а праворуч видніються степи, котрі тягнуться мені за спину.

Я йду пішки. Щоб ви собі не думали, що це мені немає чим зайнятися, то скажу одразу: у всьому винний гидкий Демоняка. Коли всі були у зборі, повсідались на коней, то він сказав:

– Леді Ліліано, на жаль ви знищили двох коней, тож вам доведеться йти ніжками.

І сам нахабно посміхнувшись всівся верхи й погнав тварину вперед.

Від цієї нахабності у мене мову відняло. Як там може бути: всі верхи, навіть Дашка в обіймах Мельхома, а я пішки? Я, типу принцеса! Хіба так можна? Це ж не законно!
От і плентаюсь позаду всієї процесії. Вони повільною ходою, а я майже не поповзом. Це спочатку вдавалось помічати навколишню красу, а от коли ноги загуділи, коли взуття раптом стало надто тісним і незручним, тоді захотілось вбити всіх.

І Демоняку.

Особливо Демоняку.

А він ще й глумливими поглядами обдаровує, ніби мало мені цих знущань. Сидить, задоволений, ніжки не болять, й хіба що в носі, аби скоротати час, не копирсається.

При кожній зустрічі наших очей показую йому наскільки ненавиджу. Ох, от просто іскри готова пускати. Якби мала чарівну паличку Гаррі Поттера вже б давно використала “Авада Кедавра”. А так, поки просто йду.

Несподівано блакитне небо перетворюється на чорне. Хмари з'являються так стрімко, навіть не розумію коли. Стає темно. Здіймається сильний вітер від чого моє волосся лізе в очі, рота й закриває обрій. А потім капають перші каплі на землю. Сеер з Мельхомом та рештою воїнів починають пришвидшуватись. Помічаю їх схвильоване переглядання. Ось тільки ці гади на конях, а я все ще пішки, і все ще в кінці процесії. І щось мені зовсім у таку погоду не хочеться залишатись тут самій, хто його знає які тут приколи можуть бути. Це ж Саара, магічна країна, і навряд чи найбільший страх – це ураган. Хоч і він у моєму положенні не бажаний.

Я, за кілька хвилин метушні воїнів, встигаю відволіктись від них, уявити як тут сама виживаю ,страждаю, й пожаліти себе. Але тут Сеер з'являється поруч, підхоплює за талію просто на ходу, від чого боляче прикушую язика й садить до себе. Як тільки опиняюсь у кільці з його рук одразу відчуваю тепло. Воно палким жаром проникає під шкіру, зігріваючи. А я й не помітила, що встигла замерзнути.

– Що, принцесо, думали я подарую вам задоволення залишитись тут самій? – Уїдливо шепоче Демоняка на вухо підганяючи коня вперед.

Ми мчимо галопом. З-під копит тварини вилітають шматки землі з травою, а з небес починає лити прямо, як з відра. Волосся Імператора тут же стає мокрим, липне до обличчя, але через його статуру воїна я суха і мені тепло. Лише один недолік – сідниці починають нестерпно нити.

– Сподівалась на це. – Фиркаю, потай радіючи, що він мене не залишив, адже зовсім-зовсім не хочеться промокнути до трусів, єдиних прошу помітити, і стояти по коліна в багнюці й чекати поки в тебе влучить блискавка.

Сеер хмикає, притискає міцніше до себе й трішки пригнувши нас обох до коня пришпорює його.
Гуркіт від грому стоїть значний, наче ціле військо біжить позаду. Жовті блискавки розрізають навпіл чорне небо. Дощ б'є по тілах з такою силою, що складається враження ніби хоче забити на смерть. Уривчастий вітер здається реве та стогне звідусіль.

Давно я такої негоди не бачила.

Кінь несеться вперед налякано фиркаючи. Ми стрімко наближаємось до невеликої лісосмуги, що підпирає гірські хребти. І я така щаслива її бачити, це ж означає, що просто зараз листя хоч трішки вкриє нас від сильного дощу.

Демоняка ще міцніше притискає мене до свого тіла однією рукою обхопивши за талію, що аж дихати забуваю. Від його тепла та відчуття сильного тіла поруч не рухаюсь. Просто страшно, що обернусь, а там його обличчя, і я знову учворю щось ненормальне, і тоді прощавай навіть думки про зваблення.

Але з іншого боку замість того, щоб підсунутись до нього ближче і натякнути на дещо сексуальне, я сама себе зупиняю й наказую не пробувати. Все одно не вийде.

– Сподіваюсь моїй нареченій тепло. – Видихає прямо на потилицю й обпалює шкіру. Зціплюю щелепи й мовчу. Табун мурашок біжить тілом від присутності чоловічої аури навколо, такої сильної й палкої, що з'являється єдине бажання: відкинутись назад, притулитись до нього й просто заплющити очі. – Що, Леля втратила мову? – Хмикає і знаєте, що робить? Одним рухом садить мене так, що я опиняюсь обличчям до нього. Його уста майже не торкаються моїх. Пальцями руки стискає на спині одяг. Дихання важке й стрімке. Краплі з його волосся капають мені на ніс хоч трішки охолоджуючи пекельний жар. А в чорних очах бачу блискавки значно яскравіші за ті, що розрізають небосхил. Вони проникають прямо в мене таким жагучим бажанням, від чого не знаю навіть як реагувати.

І хто тут кого зваблює?

Я, ніби те незріле дівчисько, тону у чорнішому за ніч погляді. В голові спалахує єдина думка, відкидаючи здоровий глузд, що мені конче потрібно його поцілувати. От просто обов'язково. Бодай на мить доторкнутись ніжних губ, на таку коротку, маленьку мить. І потім я заспокоюсь. Потім це бажання, яке взагалі йде в розріз з моїм “Я”, зникне.Зникне ж?

Підкорююсь собі. Чи йому. Не знаю вже.

Може це шалений галоп так впливає, може погода і страх. А може й просто неймовірна сила демона…