Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих"

— Я сказав йому, — мовив фон Ліпке, — що скасовую наказ, що при першій же перевірці відомості виявилися неточними, але він все-таки пішов до тебе. Я, власне, запідозрював його з самого початку, тільки хотів упевнитися в усьому, змушений був перевірити його. І я мав-таки рацію: це він працював на них, це він видав Артура Першого.

В цей день професор був занадто схвильований, щоб пильно стежити за всім навколишнім. Ліза слухала з напруженою увагою, не спускаючи очей з Артура Другого. Ні він, ні вона не помітили Гелени, яка, вертаючись од буфету до гардеробної і тихо ступаючи в своїх м’яких службових пантофлях, пройшла повз їхній столик. Професор побачив Геленину спину і відразу ж осікся, проте було вже запізно. Гелена почула дві останні фрази: “Але він все-таки пішов до тебе” і “це він…”. Жінка сіла за своїм столиком в гардеробній і сховала обличчя в м’якій вовні незакінченого светра.

— Отже, з цією справою закінчено, — сказав фон Ліпке. — А тепер доповідай.

Ліза розповіла Артурові про Клосса, який врятував їй життя. Детально, як завжди в таких випадках, виклала хід розмови. Інформація була не дуже широка, але все ж містила в собі кілька фактів, кілька імен. Артур слухав з напруженою увагою.

— Коли ти домовилася зустрітися з ним? — запитав.

— Він буде в мене сьогодні ввечері, — відповіла Ліза. — О дев’ятій…

У цю хвилину з’явилася в дверях Гелена. Підійшла до столика.

— Вас, пані, просять до телефону, — звернулася до Лізи.

У гардеробній не було нікого. Ліза підбігла до телефону й інстинктивно простягла руку до трубки. Трубка лежала на вилках.

— Я хотіла з тобою поговорити. — Гелена зупинилася поруч з нею.

Жінки, власне, не були знайомі. Ліза не знала, що Гелена також працює в їхній групі (це було одним із правил підпілля). Не знала вона й того, що Горст, той, хто хотів убити її, був чоловіком гардеробниці.

— У чому справа? — запитала Ліза.

Гелена говорила по-польському, зверталася до неї на ти. Ліза не приховувала свого здивування.

— Ти маєш зв’язок з Центром, — гарячково шепотіла Гелена. — Зв’яжи мене з ними…

— Я не розумію, що ви говорите, — різким тоном по-німецькому сказала Ліза.

— Ти повинна мені повірити, інакше всі ми загинемо… Я проходила повз ваш столик і чула, як він говорив, що Горст, мій чоловік Горст, був зрадником, що хотів виконати вирок-без наказу… Це — неправда!

Ліза рушила до дверей. Гелена перегородила їй шлях.

— Клянуся всім найдорожчим для мене, — мовила Гелена, — що наказ не був скасований. Клянуся, що Горст був не винний. Я скажу тобі ще щось…

Ліза грубо відштовхнула її.

— Ви, напевне, з глузду з’їхали, — сказала їй різко. — Я нічого не розумію.

І Ліза знову повернулася до столика. Вперше за багато місяців охопив її страх. Пригадала собі обличчя Поллера, запалила цигарку і, відчуваючи на собі погляд Артура, попихкувала димом.

— Що сталося? — запитав Артур.

І Ліза розповіла йому. Мусила розповісти. Бо коли б перестала довіряти Артурові, опинилася б у пеклі, в якомусь кошмарі, з якого вже не змогла б вибратися. Артур слухав мовчки. Жодний м’яз не поворухнувся на його обличчі. Ніщо не видавало ні подиву, ні збентеження.

— Що ти їй сказала? — запитав він.

— Нічого.

— Ти маєш зв’язок з Центром? — Такого запитання вона не чекала. Він же знав. Повинен був знати.

— Ні, не маю зв’язку.

Артур розкладав чорні кісточки доміно.

— Цього я й боявся, — заговорив він нарешті. — Горст діяв не сам. Тепер вона, ця жінка, намагається докінчити його роботу. — Поглянув на Лізу — в його погляді було щось таке, чого дівчина не знала раніше. — Це зобов’язана зробити тільки ти, — сказав Артур. — Нікому іншому не зробити цього сьогодні. Виконаєш вирок. А вночі втечемо з Вроцлава. Ніхто з нас не може залишатися тут. Я прийду за тобою після дев’ятої… Тепер — слухай уважно: її адреса…

10

Отже, вона зобов’язана виконати вирок. Ішла, тримаючи руку в кишені пальта, пальці погладжували холодний метал: це заспокоювало. З якої відстані потрібно стріляти? Сакраментальне “За наказом Артура”, а потім одразу ж, від порога, щоб та не мала часу й подумати, — два постріли. Артур сказав: “Найліпше стріляти двічі. Пістолет має приглушувач, можеш бути цілком спокійна”.

Люди змушені вбивати, в цьому полягає війна. Однак вона ще ні разу не вбивала і зовсім не відає, як буде жити потім. Зрештою, чи існує якесь там “потім”? А якщо Гелена безневинна? В неї повинен був стріляти Горст, тепер вона стрілятиме в Гелену. “За наказом Артура…” Що вона знає про цього чоловіка? Адже Артур Перший мав довіряти йому, якщо зробив його своїм заступником. Солдат повинен довіряти командирові. Вона — солдат, і в неї немає іншого виходу. Згадала свою матір. Мати навчала її розмовляти по-польському, читали разом польські книжки. “Навчися їх ненавидіти!” — говорила вона. Ненавидіти — це значить убивати.

Перед Гіндербургбрюке Ліза сіла в трамвай. Гелена вже повинна бути вдома. Ліза довго вела спостереження за “Доротою”, отож бачила, як гардеробниця виходила з кав’ярні. А може, та вже встигла повідомити в гестапо, а може, її квартира вже під охороною? Ліза вистрибнула на третій зупинці, легко розшукала стару кам’яницю й повільно підіймалася східцями на п’ятий поверх. На східцях не зустріла нікого. Коли натискала біля дверей на кнопку дзвінка, до неї знову повернулися недавні сумніви. А якщо ця жінка справді таки безневинна?

Гелена з’явилася в дверях. Очі в неї були опухлі, видно, плакала. Вона здивовано зиркнула на Лізу і відступила на два кроки назад. Зрозуміла все ще до того, як Ліза встигла засунути руку в кишеню й відвести запобіжник.

— За наказом Артура, — проговорила Ліза і відчула, що серце мало не вистрибне з грудей. Підняла пістолет, однак не змогла натиснути на спуск. Опустила зброю.

— Стріляй! — вигукнула Гелена. — Стріляй! — повторила. — Чому ж ти не стріляєш? Я могла б випередити тебе! — Підняла руку, до вуст і показала їй на долоні маленьку ампулку. — Цілий день тримаю це в роті. Але тобі я не полегшу роботи.

Ліза подумала, що ця жінка могла б уже вихопити ч в неї зброю. Міцніше стиснула свого вальтера. Артур Другий казав: “Стріляй одразу ж, не чекаючи стріляй. Убивають ті, хто не думає”. Але ж вона не могла не