Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих"

— Ми розшукаємо їх, якщо буде змога. — Клосс ледве стримував себе. Він, як і його співрозмовник, прекрасно розумів, що кожне слово зараз було вироком. — Ти зникнеш з Вроцлава, — додав. — Є в тебе запасна адреса?

— Є, — відповів органіст.

— А документи?

— Теж є.

— Отож тікай зараз же, негайно! Ми налагодимо з тобою контакт. Для цього досить буде надіслати лікареві Брюке, Берлін, 6, Лейпцігерштрассе, 29, свій останній аналіз крові. Запам’ятай! Зворотною поштою одержиш відповідні інструкції.

— Я не хочу втікати. Горст Кушка нічого про мене не знав.

— Це наказ! — Клосс вимовив цю фразу з притиском. Потім, увесь час дивлячись в обличчя органіста, заговорив лагідніше: — Зрозумій, я не можу вчинити інакше. Війна жорстока, а наша війна — особливо жорстока. — Простягнув руку, доторкнувся до руки співрозмовника. — До побачення, — сказав. — Я не знаю, чи ми коли-небудь зустрінемося, але якщо це станеться, то вже у вільній Польщі.

— У вільній Польщі, — повторив органіст і знову підніс руку до окулярів.

Клосс вийшов з костьолу. Почав падати сніг, віяв холодний вітер. Біля вітрини букіністичної крамниці Клосс побачив чоловіка в уніформі тодт.[14] Підійшов до нього. Чоловік витяг з кишені коробку сірників, подав Клоссові вогню прикурити, однак робив це дуже незграбно, сірники гасли, і він кидав їх на тротуар.

— Слухай уважно, — говорив тим часом Клосс. — Пансіонат “Елізабет”. Повідомиш його, що це відбудеться там, однак номер кімнати не вказуй. Я повинен одержати повідомлення о дев’ятій вечора по телефону; запам’ятай номер…

Потім той, в уніформі тодт, стрибнув на підніжку трамвая. Клосс ще якусь хвилю бачив його на задній площадці; пасажир в уніформі тодт спокійно витяг з кишені газету. Клосс усміхнувся. Цього хлопця він знав уже з рік. Працював з ним у Варшаві? а тепер ухвалено, що саме він керуватиме новою групою у Вроцлаві. На цій війні жоден відтинок фронту не можна залишати оголеним. Незважаючи на те, що у Вроцлаві вже починали працювати нові люди, Клосс знав, що гра з Поллером за групу Артура ще не закінчилася.

Останній раунд тривав.

9

Поллер вірив, що перемога вже близько. Він жодної з операцій ніколи не провадив з такою терпеливістю і так старанно. Його шеф давно б уже взяв цих людей і, звісно, нічого б не домігся, крім клопоту з новою організацією. Бо ж ті організації з’являлися, мов гриби після дощу. Він, Поллер, знає про це добре, знає й те, що примітивні методи у цін грі не дадуть сподіваних результатів. Він же проникне в штаб ворога, паралізує його керівні органи.

Поллер запалив сигару, вдихнув у себе солідну порцію диму, потім підняв трубку. В таких справах він рідко коли користувався телефоном, тільки тоді, коли був цілком упевненим, що його ніхто не підслухає. Почув знайомий голос; не любив цього голосу: він, зрештою, гордував людьми, до послуг яких вдавався. Охоче їх знищував, коли вони зазнавали провалу або коли не приносили вже користі. Однак на цей раз Поллер був цілком задоволений. Ганчірка залишається ганчіркою, але успіх безсумнівний.

— Гаразд, домовилися, — сказав він. На хвилю поклав трубку і простяг руку до коробки з сірниками, бо сигара погасла. — Не хвилюйся, — голос Поллера звучав тепер лагідно й тихо, — нікого з них я поки що не буду брати; час у мене ще є, принаймні до завтра. Контакт з їхнім Центром — це великий успіх, ми мусимо мати зв’язкового… Так, так, у тому костьольчику я теж розглянуся… Що ще? Ти говориш про офіцерчика з абверу?.. Трохи нам перешкодив, якийсь неповороткий і, здається, взагалі не дуже спритний. Гаразд, гаразд, я згоден. Можеш взяти його на мушку… Хайль!

Поллер поклав трубку. Власне, ці люди не заслуговують на німецьке вітання, але у цьому випадку… Він підвівся з місця, обсмикав мундир і виструнчився перед портретом фюрера. Підняв простягнуту руку… Чи ж прийде той час, коли він стане перед вождем у такій позі і в мундирі штандартенфюрера?

День випав важкий. Професор фон Ліпке, входячи до кав’ярні, сподівався там застати Лізу. У гардеробні була, звичайно, Гелена, дружина того Кушки. Ліпке вважав, однак, що вона сьогодні не прийде, і йому принаймні хоч не доведеться зустрічатися з нею. Але вона сиділа на своєму звичному місці за рукоділлям. Він пригадав, що якось спитав її, що вона робить, і почув відповідь: светр для Горста з нагоди святвечора. Светр був майже готовий, Гелена тепер уже прикріплювала рукави до плічок, і, здавалося, ніщо, крім цієї роботи, її не цікавить.

“Але ж вона знає, що Горст вже не живе, — подумав Ліпке, нахиляючись, щоб поцілувати їй дуку. — Що сказати? “Мені дуже жаль вас, пані”, або: “Я вам співчуваю, пані”? Якось не повертався язик. Отож сказав:

— Іде війна, а ми воюєм… — І, віддавши Гелені пальто, ввійшов до невеличкої зали. Ледве стримував свої почуття… Його попередник, Артур Перший, бувало, казав: “Ні за що не берися, поки як слід не заспокоїшся”. Але він, Артур Другий, не міг ждати. Потрапив у таку ситуацію, коли кожна хвилина була на вагу золота.

Ліза, очевидячки, сиділа за його столиком і розважалася кісточками доміно — будувала з них невисоку струнку вежку. Ліпке, не подаючи їй руки, вмостився на своєму місці.

— Ти наказав мене вбити, — тихо мовила Ліза. Була спокійніша, ніж він. — Чому?

— Я не викликав тебе. — Артур узяв сигару і з серйозним виразом обличчя розглядав її. — Я ж казав, що зі мною заборонено зустрічатися без виклику. В усякому разі не можна заходити в “Дороту”, коли я тут.

— Я хочу знати, в чому ти мене підозріваєш.

Офіціантка принесла пиво. Кухоль був налитий по самі вінця, піна осіла на руці, коли він підніс його до рота, а професор не любив неакуратно наповнених кухлів. Відчув у роті гіркість, одним ковтком відпив чималу порцію пива й запалив сигару. Тепер він повинен був з’ясувати їй ситуацію або, насамперед, заспокоїти її. Ні, пояснював, тепер він уже ні в чому не підозріває Лізу. Вона, мовляв, мусить зрозуміти: склалося особливе становище і все вказувало на те, що Ліза, яка знала Артура Першого і тих двох з заводу, працює на два фронти.

Вона вжахнулася. Професор жестом наказав їй мовчати. Ні, це не