Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих"

Та Поллер, звісно, не мав наміру говорити. Якщо й не підозрівав Клосса, то все-таки не збирався ділитися своїм успіхом з офіцером абверу.

— Я не думаю про допомогу в розслідуванні, — зауважив Поллер. — І все ж розраховую на допомогу. — Помовчав і за хвилю додав: — Як звати жінку, в якої ви провели ніч?

Клосс давно сподівався почути це запитання; стурбувало його навіть, що поставлене воно так пізно. Поллер повинен був з цього починати, а якщо не почав, то, виходить, знав. Вирішувати потрібно було негайно. Клосс засміявся.

— Чи ви завжди пам’ятаєте імена жінок, гостинністю яких користувалися, пане Поллер? Правду кажучи, ім’я не є найголовнішим у жінки.

— Та звичайно, звичайно, — засміявся і Поллер. Проковтнув це він, одначе, досить звично. — І все ж так чи інакше, ім’я треба таки встановити, Клосс.

— Спробую зараз пригадати… Це було недалеко від Лессінгсбрюке… Її звати Ліза… — Клосс пильно стежив за Поллером. Знає він чи не знає? Казати чи не казати?

Розв’язувати цю проблему, однак, не довелось. Хтось постукав у двері. Клосс почув знайомий голос і на порозі побачив Лізу. Схопився з фотелю, а вона спокійно доповідала:

— Пане гауптштурмфюрер, я принесла передруковані рапорти… — Потім помітила Клосса, а можливо, тільки удавала, що помітила лише тепер. — О, Гансе, як ся маєш? Я й не думала, що тут тебе побачу. — Прозвучало це цілком природно.

Поллер зареготав. Потішався він весело.

— О, то ви знайомі… Розумію, розумію… Дякую тобі, Лізо, сьогодні ввечері ти вільна і, якщо домовилася з обер-лейтенантом…

— Домовилася, — сказала Ліза. — Ти не забув, Гансе?..

— Не забув. — Клосс був лютий на себе. Дав захопити себе зненацька, мов якийсь шмаркач. Запалив цигарку і не глянув більше на Лізу, коли виходила з кабінету. Зате одразу ж напосівся на Поллера: — Це вона. Чому ж ви її не попитаєте? Чи, може, вона вже розповіла, і ви, все знаючи, водили мене за ніс, як дурника?..

— Спокійніше, Клосс, — засміявся Поллер. — У нас, в гестапо, свої методи.

— Чував про них.

— Я не про те, що ви маєте на думці. Не про вибивання зубів. Бовдурів для цієї роботи тримаю на прив’язі і спускаю їх тільки коли-не-коли, однак не дуже розраховую на них. Дію інакше, Клосс Я люблю інтелігентних противників.

— Яке відношення має це до мене?

— Якщо ви зустрінетеся з цією Лізою, прошу придивитися до неї. Не забудьте, про що питає, що її цікавить. Можливо, цікавиться настроєм в армії або якоюсь іншою інформацією.

— Але ж вона працює у вас?

— Ну той що? Часом ви, Клосс, скидаєтесь на інтелігентну, а часом — на наївну людину.

“Зустріч закінчилася внічию”, — подумав Клосс. Потім зробив висновок, що перший раунд виграв, проте, Поллер… Жодної інформації… Відомо тільки, що Ліза працює в гестапо… Але чи значить це, що вона працює на гестапо?

8

І все-таки розв’язка наближалася. Всі, хто брав участь у цій грі, повинні були діяти, причому діяти швидко. Клосс просто з гестапо поїхав до органіста; петляв, звичайно, по Вроцлаву, заплутував сліди, але не був цілком впевнений, що це йому вдалося. Чи Поллер наказав стежити за ним? Гестапівець був би ідіотом, якби не зробив цього. І все ж, скидалося на те, що за Клоссом начебто ніхто слідом не йшов. Невже гауптштурмфюрер був цілком упевнений в своїх відомостях?

В органіста чекав на Клосса рапорт Артура, вкладений, як завжди, у тайник під статуєю святого Антонія. Шеф групи доповідав про свої останні рішення. Для Клосса рапорт Артура був цілковитою несподіванкою: Артур твердив, що, згідно з вказівкою Центру, він скасував наказ про ліквідацію Лізи Шмідт. Горст Кушка намагався виконати вирок самовільно. Саме тому Артур зліквідував Кушку, за яким стежив увесь вечір. Тепер переконаний, що Ліза Шмідт не винна, а провокатором був саме він, Кушка. Таким чином, група знову чиста і може діяти далі. Артур просив нового завдання і зв’язку з Центром.

— Бачиш, — сказав органіст, — я ж завжди говорив, що Ліза не підведе.

— Ти знав, що вона працює в гестапо?

— Знав, — підтвердив той. — Це — величезне досягнення групи.

Органіст по-справжньому тріумфував. Рапорт Артура зміцнив його віру в невинність Лізи. Тепер чекав підтвердження Клосса, що група чиста і може знову встановлювати зв’язок з Центром, оскільки провокатора Кушку вже знищено. Але в Клосса така розв’язка викликала підозру. Він відчував, що гра з гауптштурмфюрером Поллером не закінчується, що ще тільки наближається останній раунд і цей раунд буде найважчим. Детально аналізував становище, увесь час бачив перед собою обличчя органіста і його очі, які не були схожі на очі сліпого.

Якщо Кушка був справді-зрадником, як доповідає Артур, то Поллер одразу ж після ліквідації Кушки повинен був би вдатися до арештів. Чого він ще чекав? Зрадник знав Артура, знав Лізу; гестапо всіх їх вже тримало в кулаці; адже ж Поллер розуміє, що, коли він запізниться, всі ці люди втечуть. Зрештою, Артур теж мав би відразу ж зникнути, як і Ліза, як і всі, про кого міг щось здогадуватися Поллер. А тим часом Артур спокійно походжає собі по Вроцлаву, мовби нічого й не сталося. Чому? Невже не розуміє, що йому загрожує? Чекає на контакт з Центром, наражаючи на страшну небезпеку посланця “тітки Зюзанни”?

Клосс зіжмакав у руці клаптик паперу з рапортом Артура, потім чиркнув сірником. Пам’ятав обличчя Кушки, коли той ввійшов до Лізиної квартири; подумав тоді: це — порядна людина. Але якщо не Кушка, то хто? Підозра викльовувалася поволі — була це страшна підозра. Він вирішив, що мусить ще раз перевірити; була, власне, ще одна можливість перевірити… Артур Другий… Що то за чоловік? Клосс знав про нього так мало.

Непорушне обличчя органіста було обернене в його бік. Якби йому не було відомо, що цей чоловік сліпий, міг би подумати: “Я відчуваю на собі його погляд”. Центр запевнив Клосса, що органіст — цілком надійна людина. Патріот, давній діяч вроцлавської полонії. Але чи ж існують люди абсолютно надійні?

— Що передати Артурові? — запитав органіст. В його голосі з’явилися нотки тривоги. Мовчанка, однак, тривала надто довго.

— Нічого не передавати Артурові! — стиха промовив Клосс. — Припинити зв’язок з Артуром!

Рука органіста потяглася до окулярів, потім торкнулася чола. На лиці виступили краплини поту.

— Що це означає? — запитав органіст.

— Те, що я сказав! — Голос Клосса звучав черство.

Помовчавши з хвилину, органіст запитав:

— Ти мені