Читати книгу - "Вибрана проза, Який Церетелі"

От я і подумав: «Дорого обійдеться мені цей мчаді».

І справді, помітивши на столі мчаді, інспектор гаркнув:

— Що це за корж? Хто його приніс?

Один з учнів, що ворогував зі мною, підскочив з місця і доповів, що його знайшли в кишені у Церетелі.

— Навіщо ти його приніс? — невдоволено спитав мене інспектор.

З переляку я й слова не міг вимовити, та вчитель відповів замість мене:

— Я зараз поясню, в чому річ.

Потім він звернувся до мене з запитанням:

— Що це таке?

— Мчаді,— вискнув я у відповідь.

— З чого випікається мчаді?

— З кукурудзяного борошна.

— Коли садять кукурудзу? Як вона росте? Які роботи пов’язані з кукурудзою? Як саме готується мчаді? І таке інше... Він ставив мені запитання, а я відповідав. Через кілька хвилин він нарешті відпустив мене, додавши:

— Добре. Не забудь завтра принести рис. Наступного разу поговоримо про рис.

Інспектор, напевно, подумав, що я приніс мчаді на вимогу вчителя, і пішов мовчки з класу. Учитель викликав ябеду і спитав його:

— А в тебе в кишені нічого нема?

Трое обмацав його кишені і витяг звідти пацю.

— Що це таке? Паці потрібні тільки для гри, в класі вони зовсім недоречні, а в тебе в кишені — паця. Церетелі приніс мчаді, бо був голодний і не встиг його з’їсти, а ти просто розважаєшся грою. Гаразд, стій отак до кінця уроку. Підеш зі мною до інспектора разом з твоєю пацею.

Учень зблід і заплакав. Після уроку Трое сказав заплаканому нашіптувачеві:

— Цього разу я тобі вибачаю, але надалі будь обережний: не бажай іншому того, чого собі не бажаєш.

Цей улюблений учитель вчив мене лише до четвертого класу: він не закінчив курсу вищої школи і тому не мав права викладати в старших класах. Якщо я трохи володію російською мовою, то тільки завдяки йому, а без нього в старших класах, починаючи з четвертого, ми швидше розгубили наші знання, ніж набули нових.

Четвертий клас був дуже важкий. Тут було багато нових учителів і нових предметів: історія, геометрія, тригонометрія, ботаніка, зоологія, латина, право, природознавство, мінералогія і ще чимало всякої всячини, — все одразу навалилося на наші голови. Ми нічого не засвоювали по суті, зате все підряд зазубрювали і завдяки цьому відносно легко посувалися вперед, хоча, повторюю, все істотне з цих дисциплін лишалося для нас незрозумілим. Не знаю, як з іншими, а зі мною було саме так: хоча я вважався першим учнем і моє ім’я красувалося на золотій дошці, а в старшому класі я наче зовсім остовпів.

Викладати російську мову нам прислали якогось Сапегу. То був украй дивний чоловік. Він постійно бідкався, завжди ходив похнюплений і вибухав гнівом, коли хтось у його присутності сміявся. А в мене на обличчі, як на зло, завжди сяяла усмішка — навіть коли я плакав, здавалося, ніби я посміхаюсь.

Сапега не злюбив мене, і мені від нього не було порятунку. Він пересадив мене з першої парти на останню.

— Не стовбич, — каже, — вічно перед моїми очима.

Сталося якось так, що він мене викликав тоді, коли був у досить доброму гуморі. Я гарно відповів урок. Він похвалив, а тоді мовив:

— Знати ти знаєш, але чому ти завжди всміхаєшся? Не смійся, наче тварина!

Я вирішив, що він це сказав зумисне, щоб випробувати мене, і відказав:

— Тварини не сміються і не всміхаються.

Ледве я встиг вимовити ці слова, як він схопив мене за барки і виштовхнув за двері.

Як я вже сказав, Сапега пересадив мене на задню парту, — і ось учні вигадали таку розвагу: вони ховали за спину руки, не обертаючись до мене, і всі одночасно показували мені палець. Уявіть собі, що до вас тягнеться сорок чи п’ятдесят вказівних пальців, — і ви погодитесь, що досить важко втриматися від сміху. І я раптом починав реготати.

Причину свого сміху я не міг пояснити, а тим часом учитель припиняв урок, з’ясовував, а учням тільки цього й треба. Зрештою, він заборонив мені бувати на його уроках і заявив на раді:

— Виженіть цього учня, або я піду.

Усі інші вчителі любили мене. Я вважався першим учнем, і вони не погоджувалися, щоб мене виключили зі школи.

Покликали мене й спитали:

— Що ти там накоїв, що вчитель так на тебе розгнівався?

Я почав крізь сльози все пояснювати, але, не договоривши, несподівано для всіх усміхнувся. Директор вийшов з учительської і пішов на урок до Сапеги, щоб розпитати інших учнів і з’ясувати причину непорозуміння.

На моє щастя, він став свідком пригоди, яка багато чого вияснила йому. Був у нашому класі навдивовижу вайлуватий учень К. Л. А Сапега, коли запитував, завжди вимагав:

— Відповідай не думаючи!

Він викликав К. Л. до дошки, продиктував йому щось і чекав пояснень. К. Л. став обдумувати відповідь, щоб не помилитися. Вчитель згоряв від нетерплячки, він підкрався до учня і так сильно ляснув хлопчика по потилиці, що той ударився лобом об дошку.

— Чого ти мнешся?

Учень злякався, з носа заюшила кров, — і саме в ту мить зайшов директор.

Відтоді ми Сапеги більше не бачили. Його змінив якийсь Понизовський. Але й він був не набагато кращий від Сапеги. Де там — кращий! Ми ніколи й голосу його не чули — він усе тільки червонів. Приносив з собою до класу «Риторику» Кошанського і мовчки тицяв пальцем:

— Вивчити напам’ять від цього до цього.

Усі так і робили.

Ми прозвали його «дівчиськом», кепкували з нього, але він намагався нічого не помічати. У нас не було жодної книжки для читання, тільки підручники, та якби і вдалося роздобути щось, нам не дозволили б читати.

— Все необхідне сказано в «Риториці», і досить з вас.

Хтось із сміливіших учнів якось спитав його:

— Хіба Пушкін не написав нічого, крім того, що цитується в цій книжці?

— Не твоє