Читати книгу - "День попелу"

Івана оглянула приміщення — нікого — і витягла ліхтарик, який прихопила з собою. Вона націлила промінь на фреску.

— Ти здуріла? Вимкни.

— Посвіти, — відповіла флікиня, сунувши йому ліхтарик до рук.

Вона витягла телефон і навела камеру на відтворений розпис.

— То в тебе ще й телефон з собою?

— Цить.

Івана зробила кілька фото, не знаючи навіщо, помалу впізнаючи малюнки, які вона бачила в матеріалах справи, на світлинах, знятих до обвалу. Напівсидяча Богородиця, наївні й незграбні контури. Ліворуч від неї два бородані — мабуть, якісь біблійні персонажі, але Івана була не настільки підкована, щоб їх упізнати, — купали кремезне, як цирковий силач, немовля. У правому й лівому кутках летіли святі або янголи, яких вона теж не розпізнавала.

— Треба йти, ну, — не терпілося Марселю.

— Я майже все.

Івана клацала знімки, думаючи про Ньємана, який усе правильно зрозумів. Посланці не лише зберегли уламки, вони відразу відтворили фреску, наче цей халтурний малюнок був наділений потаємною силою чи божественним духом...

А от версія із крадіжкою не клеїлась, бо розпис був цілий. Стеля каплиці просто обвалилась, і посланці забрали її повністю.

— Бляха, швидше!

Марсель прикипів поглядом до дверей, ніби очікуючи, що з-за них з’явиться легіон анабаптистів, озброєних вилами та мотиками.

Івана сховала телефон і ліхтарик до кишень, знову зануривши стодолу в пітьму. Парочка попрямувала до виходу, коли одна зі стулок розчахнулась. Марсель схопив жінку за руку й затягнув углиб стійла.

Кроки, голоси, темне відлуння. Івана машинально потягнулася до поясу. Але пальці стиснули порожнечу. Треба було вживатися в своє прикриття. Голої й безборонної перед обличчям ворога.

Притулившись до перегородки денника, Івана підсунулася ближче до краю, аби спробувати щось розгледіти. Марсель же зіщулився в кутку, ледве не зарившись у солому.

Те, що вона побачила, підтвердило її глибоке переконання: у якому куточку світу ви б не опинилися, насильство теж буде там, насторожі, готове зринути на поверхню будь-якої миті.

Сараєм крокувало троє посланців із кулеметами й пістолетами в руках, що ніяк не в’язалося з їхнім пацифістським життям. Івана не була королевою балістики, але без труднощів упізнала пістолети-кулемети UMP 9 мм і Glock 17, оснащений лазерний прицілом.

Усе це і близько не стояло з Ordnung і з Gelassenheit. Хіба що, навпаки, порядок і покора передбачають цю артилерію. Троє чоловіків ішли вздовж стін нечутним кроком. Щось почули? Івана схилялася до думки про рутинний обхід.

Вартові з їхніми бородами, солом’яними капелюхами й чорними костюмами нагадували Івані ізраїльських поселенців, цих ортодоксів із пейсами, які з легкістю вправлялися з пістолетами-кулеметами Uzi та рушницями АК-47 глибоко в пустелі.

— Івано! — прошепотів Марсель. — Сюди!

Флікиня обернулася. Чоловік показував їй щось схоже на гігантський лаз для котів у глибині стійла, цілком придатний для того, аби такі двоє зайд, як вони, змогли крізь нього змитися...

Івана кинула останній погляд на найближчого вартового — червоний промінь його «ґлока» розтинав темряву надвоє, як лазер розрізає чорний алмаз. Видовище було приголомшливе й водночас на диво заспокійливе: Івана миттю відчула себе як риба у воді. Бувайте, екзальтовані пацифісти. Ласкаво просимо до сектантів-злочинців, озброєних як давидяни з Вейко[17].

— Ну, давай!

Марсель тримав стулку відгорнутою. Івана нарешті наважилась: повзучи навкарачки, вона прослизнула в отвір, відчуваючи крізь комбінезон вологу солому чи, ще гірше, лайно. Та був не час крутити носом.

Жінка викотилася надвір, слідом за нею пихтів Марсель. Івана вже зводилася на ноги, коли стулка лазу голосно гупнула.

Посланці не могли не почути цей гуркіт.

Івана й Марсель, не змовляючись, побігли просто вперед. У темряві вони не розуміли, куди прямують, але будь-що було краще, ніж те, від чого вони втікали.

31

Вони вирішили розділитися. Поодинці їхні шанси на порятунок тільки зростали. Марсель не дав Івані вибрати напрямок, розчинившись у пітьмі ліворуч. Жінка попрямувала в інший бік, крізь поля, і невдовзі вперлася в не надто гостинну лісову поросль. Вона пірнула у стіну колючих чагарників, продерлася крізь неї, розірвавши одяг, а тоді побігла, поки не опинилася на знайомій території: виноградники.

Івана зупинилася на кілька секунд перевести подих. Тіло горіло від бігу, але це було лише поверхневе явище. Усередині вона відчувала такий холод, що здавалося, ніби її кістки можуть зламатись, наче вкриті памороззю гілки. Земля навколо була кольору заліза, а лози спліталися подібно до колючого дроту на військовій базі.

Івана уяви не мала, де вона, а її вміння орієнтуватися на місцевості було не набагато більшим за її смак до м’яса. Зненацька в неї геть зникло бажання розмірковувати: на дорозі з’явилося світло. Посланці просвічували хащі ксеноновими лампами — у цих охоронців точно не було жодних проблем із сучасними технологіями.

Івана розвернулася й побігла, зігнувшись удвоє між рядами винограду. Важко сапаючи, вони намагалася водночас сяк-так привести до ладу думки, аби вхопити хоч краплю логіки. Як вона втрапила в таку дупу? Як мирна община могла перетворитися на командос, готових пристрелити її за те, що вона вдерлася до їхньої стодоли?

Флікиня добігла до кінця ряду. Кущі, кілька дерев, а за ними — знову виноградники. Вона не бачила нічого знайомого, не помічала жодного знаку, жодного орієнтиру, за яким можна було б знайти дорогу. Івана знов озирнулася й побачила синюваті промені, що танцювали морозним повітрям. Вона віддалилася від переслідувачів, але ті й далі просувалися в її напрямку.

Івана перетнула лісочок і знову помчала з усіх ніг. Земля під ногами була тверда, наче крига. Принаймні на ній не залишиться слідів... Ну ж бо, старенька, в тебе є шанс... Дуже швидко Івана знову захекалась. І вибилась із сил. Від легень залишилися самі жарини, які пропікали інші органи — їй здавалося, ніби тканини в грудях тліють, як тонкі плитки ладану.

Вона впала на коліна. Господи. Ця сцена нагадувала їй погоні соцмістечками часів її молодості, де вона повільно вбивала себе наркотою, як вихаркують кров у раковину. Там доводилося бігти, коли налітала бригада патрульних, ховатися по підвалах, коли не було чим заплатити дилеру, затримувати дихання на парковках, коли банді в капюшонах хотілося трішки позабавлятися з чиєюсь дупцею...

Раптом праворуч, за п’ятдесят метрів від Івани блиснув промінь. Хороша новина: вони обшукували виноградники наосліп — вони її не помітили. Погана: вони наближалися.

Тоді Івані сяйнула геніальна ідея, чи принаймні так їй здалося. Треба було тікати туди, де її ніхто не знайде: на ту дорогу,