Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » День попелу 📚 - Українською

Читати книгу - "День попелу"

667
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "День попелу" автора Жан-Крістоф Гранже. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 62
Перейти на сторінку:
звідки вона прийшла. Посланці й уявити не могли, що вона піде у зворотний бік.

Обережно, дуже обережно вона встала, намагаючись не тріснути жодною гілочкою, а тоді тихенько, як мишка, покрокувала назад, так само зігнувшись удвоє, черкаючи вухами по хрустких від паморозі листках винограду. Вона не гаяла часу й не ризикувала озиратися, але була переконана, що її переслідувачі віддаляються в протилежному напрямку.

Івана вистрибнула на дорогу й побігла. Не до стодоли, а в інший бік, до табору сезонних робітників. Вона подумала про Марселя. Куди він побіг? У якому напрямку?

Невдовзі Івана влилася в ритм і відновила дихання. Як на фліка вона була не надто спортивна, правду кажучи, взагалі не спортивна. Але віддаляючись від Сховища, вона залишала позаду власний страх, і її тіло поверталося до стабільного стану.

Її «найки» тупали асфальтом — тук-тук-тук — видаючи водночас різкий і приглушений звук, ніби дзьоб нічної птахи. Нанизуючи ось так крок за кроком, Івана мала шанс викрутитись. Вона почувалася цілковито самотньою в пітьмі кольору індиго — було холодно, було важко, — але вже не валилася з ніг, навіть близько.

Івана занурилась у свої переможні роздуми, коли за спиною зринуло яскраве біле світло. Ефект був таким же потужним, як куля між лопаток. Від подиву, страху й зневіри Івана завагалась і за інерцією бігла далі, так ніби мала хоч якийсь шанс відірватися від машини за спиною.

У горлі пекло вогнем. Вона ковтала повітря, як викинута на берег риба — тріпотливі зябра, животом догори, агонія поміж сріблястих лусочок...

Зрештою Івана зупинилася та переможено зігнулася, впершись долонями в коліна. Їй здавалося, ніби вона зараз виблює всі нутрощі на дорогу — вже уявляла, як вони стікають кров’ю і виблискують у світлі фар, наче молюски на палубі корабля.

— Що ти тут робиш?

Івана підвела голову і побачила опущене пасажирське вікно чорної автівки. У глибині цієї дешевої рамки виднілася Рашель за кермом — у її маленьких ручках воно нагадувало колесо возу.

Івана не змогла відповісти. Їй потрібно було ще трохи повітря, кисню, холоду, щоби прийти до тями. Вона поглянула на гігантський джип, який вела Рашель: сільська машина, щось середнє між позашляховиком і зернозбиральним комбайном.

— Сідаєш чи як?

Івана мовчки відчинила дверцята й застрибнула до салону.

— Ходу.

32

Вони обидві були не на своєму місці.

Якого хріна Рашель робила глупої ночі за кермом цього монстра посеред виноградників? А Івана — чому вона, вся в землі, бігла безлюдною дорогою?

Пояснення Рашель було лаконічним. Збір винограду — це безперервна робота. Удень треба збирати ягоди. Увечері чавити їх. Уночі — перевозити в погреби. Посланці працювали за восьмигодинними змінами.

Анабаптистка виправдовувалася суто з увічливості: вона була в себе вдома і не мусила ні перед ким звітувати.

А от Івана — це інша історія.

— А ти, — перейшла в наступ посланниця, — що ти тут робиш о такій годині?

Не зводячи очей з дороги, Івана заламувала руки. Вона весь час трусилася — вочевидь, у цій тачці не було опалення. Вона відчувала, як мокрий одяг прилипає до шкіри. Водночас її нутро все ще кипіло — від зусиль, від страху, від адреналіну.

— Я збрехала, — зізналася вона. — Я журналістка.

Рашель не виглядала приголомшеною. У неї була особлива манера водити: прикипівши руками до керма, вона нахилялася до вітрового скла, наче дорога щось їй нашіптувала...

— Мені шкода, — додала Івана.

Рашель мовчала. Нестерпна тиша. Івані здавалося, наче її нерви рвуться один за одним, мов струни фортепіано, які перекушують кліщами.

Раптом водійка кинула на неї лукавий погляд.

— А можна дізнатися, що ти винюхуєш?

— Нічого особливого. Моя редакція заплатила за цей репортаж, і мені спало на думку, так би мовити, проникнути сюди під прикриттям.

Рашель навіть не запитала, про яке видання йшлося. Та сама зневага до світських.

— Знайшла щось цікаве для статті?

Її хитрість перетворювалася на сарказм. Зрештою, цей м’який, дитячий і водночас столітній голос видавав у Рашель непомірну гординю. Гординю всепрощення. Поблажливість Добра до Зла, праведників до заблукалих душ... Івана пізнала її на навчаннях катехізису в деяких прийомних сім’ях. Це зводило її з глузду.

Вона відчувала велику спокусу вивалити перед посланницею історію про фреску та озброєних охоронців, але відчула, що слід гнути ту саму лінію: грати не надто кмітливу журналістку.

— Я не проводжу розслідування. Я просто намагаюся проникнутись вашою культурою, вашою духовністю.

— Ну-ну. Ти хочеш вивідати нашу таємницю.

— А у вас є якась таємниця?

Рашель розреготалася, як вибухає склянка в дужій руці.

— Я просто хотіла тебе підловити. Не дуже милостиво з мого боку. Ні, таємниці жодної немає. Та й не було ніколи. Але вже п’ять століть ви думаєте, ніби ми щось приховуємо. Аж дивно, як вам важко прийняти нашу простоту.

Після кожного речення вона з таким же успіхом могла тихенько додавати: «Але це не страшно». І ще тихіше: «Ви ніколи нічого не зрозумієте, але ми не тримаємо на вас зла».

— А куди, — мовила посланниця, — ти ходила цієї ночі?

Івана мовчала. Синювата дорога попереду нагадувала старі негативи. Бліді стовбури справді створювали подібний ефект: біле замість чорного, чорне замість білого...

Фліківський інстинкт підказав Івані, що цієї миті вона має сказати правду. Вона й так добряче перевищила свій ліміт обману.

— Я шукала фреску.

— Яку фреску?

— Ту, яка обвалилася і вбила Самюеля.

Цього разу Рашель виказала подив.

— І... знайшла?

Тільки правда — іншого вибору не було:

— Вона в Сховищі.

— Звідки ти знаєш про Сховище?

— Мені про нього розповідали. Інші найманці.

— Хто?

— Без поняття. Я не знаю їхніх імен.

— Чому тебе цікавлять ці черепки?

— Бо мені здається дивним, що ви винесли їх із каплиці й заховали.

— Ми просто зберігаємо розписи в надійному місці, от і все.

Із її вуст пояснення звучало логічно. Але Івана пригадала озброєних сторожів. Прості черепки не охороняють із кулеметами НК UMP.

Раптом вона згадала про телефон, який досі лежав у кишені. Навіть не в режимі польоту. Івану миттю охопив смертельний страх, що він може задзвонити.

Рашель пригальмувала. Івана нарешті помітила довгі намети, столи, паркани... Їй хотілося розцілувати посланницю. Вона повернулася додому.

Івана обернулась і поглянула на гладеньке обличчя Рашель, свіже, мов ранкова роса, попри пізню годину, їй хотілося б ризикнути і

1 ... 25 26 27 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День попелу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "День попелу"