Читати книгу - "Окопні історії: фронтовий щоденник"

Швидко потекли дні, заповнені вщерть дрібними турботами, раптовими небезпеками і нехитрими розвагами.

На свій день народження Ромчик купив півторалітрову пляшку пива, розлив по кружках між любителями напою й увесь вечір приймав вітання по телефону.

Засинав я під бу-бу-бу. Підскочив від вибуху. Як був стрибнув у кросівки і вже на ходу прокинувся від крику Ромчика:

— У кого є джгут?! Мені руку перебило!

Ромчик пробіг повз мене, я рвонув слідом. Треба його зловити й перев’язати. Хто знає, куди він в шоці може забігти на адреналіні. Шукай потім по всій лісосмузі в пітьмі, та й кров витікає, час дорогий. Спросоння не змикитив, що міна летіла не одна. Наступним вибухом Сєпара закинуло до хатки Ватага, а я приземлився на два метри нижче рівня землі, на вході у бліндаж.

— Démon, ти як? — підхоплюють мене руки товаришів.

— Неначе мене відлупцювали… — руки подерті, штани на клапті.

— На вигляд так і є.

Сєпару, присвічуючи телефонами, накрутили два джгути і повезли в лікарню. Міни рвалися в кронах дерев і густенько переорювали поле. Бліндаж Міхалича взагалі не обзивався по рації на перекличку.

Коректувальники з Ліри почули ворога і вимагали координати мінометів, щоб накрити їх по гарячих слідах. Але що ти вночі розбереш, особливо якщо міномети пересувні і стріляють десь з-позад численних Горлівських териконів. Дали одне з можливих місць їхнього розташування, гаубиці гупнули разок, але нам це не допомогло. Не дарма москалі вночі обстрілюють.

— Що будемо робити?

— Сидимо тут, обстріл дуже щільний.

— А раптом зараз москалі в наступ посунуть?

— Треба йти на позиції в окоп, займати оборону.

— То йдемо чи сидимо в бліндажі?

— Якщо це наступ, у бліндажі нам хана.

— Треба йти.

— Вирішуємо, і всі робимо так, як вирішимо.

— Якщо всі разом — ніде не страшно…

— Йдемо.

У паузах між вибухами і шелестом мін позбирали розгрузки і заскочили в окоп. А там черговий сюрприз дня — одна з перших мін влетіла у окоп і вибухнула просто на позиції, порозкидавши патрони. Добре, що ми не так швидко зайняли місця для оборони, бо вже мали б двохсотого в доповнення до трьохсотого. Бронежилети і каски завжди на позиціях, чекають нас. Ми тепер готові на все, дуже грізні і войовничі.

Просиділи в окопах до світанку, наступу не дочекались.

Просто черговий обстріл.

Просто цифра в стрічці новин.

«За минулу добу терористи N разів обстріляли позиції сил АТО».

Ніч без сну.

Залитий кров’ю табір.

Порожній кролятник Ромчика Сєпара.

Екскурсія

На ранок наша група була, м’яко кажучи, у неповному складі. Злобний Гном і Ватаг пів ночі возили Ромчика Сєпара по лікарнях і не виспалися. Медик був у відпустці. Купе вже кілька днів допомагав групі на сусідньому клапані. А вивихнута ліва нога Кривбаса тільки-но перестала боліти, тому його теж не взяли на вихід. Пішли утрьох…

Повертаючись із нейтральної території, ми підійшли до мінного поля, з іншого боку якого були вже наші позиції, майже рідний клапан. І тут над головою прошелестіла міна. Кузя і Буч відразу почали нюхати озимину, а я перебіг дорогу й шаснув в окоп, дуже доречно викопаний напередодні бригадним колупатором. Після першого залпу стало нудно, і я випхав голову нагору:

— Не бажаєте перебратися в окопчик?

Гуп!

Гуп!

Що цікаво, окоп на позиціях глибиною в пояс, а тут — по шию. Хлопці думали, що я акуратно виглядав з міркувань безпеки, і стрибнули зопалу. У Кузі 15 кг розгрузка і зросту всього нічого, поки долетів, устиг злякатись, ноги мало не відбив. Добре, що дно м’яке. Міномети методично крили наш клапан. Із усього було видно, що це надовго. Який дурень піде з того місця, де міни просто шелестять, туди, де вони на голову сипляться? До кінця обстрілу сидимо тут…

Далі розповідають очевидці.

Кривбас: «Під’їжджає шишарік, висипається десяток тіл із майором на чолі. Привезли з відпустки медика, а заодно новобранцям передову показати. Їм же цікаво, чому старожили звідси повертатися не хочуть. Усі в броні, каски, розгрузки. Модні такі, новенькі. Майор попросив показати що до чого. Я йду, показую, розказую. Музика на рації. Стадо — за мною, розпитують, галасують.

— А сєпари на вас часто нападають?

— Он бачите, за 600 метрів через поле лісосмуга? Кожен вечір сєпари з неї вилазять і сунуть на нас юрбами. Я заскакую в окоп і починаю косити їх із кулемета. А хлопці мені допомагають стрічки патронами забивати.

Здивовано-серйозні погляди, далі хтось розуміє, що я жартую:

— Га-га-га!

Раптом чую, щось не так.

— Ану тихіше!

Замовкають, і тут у повітрі шелест…

— Міни!!!

— А що нам робити? — десять пар переляканих очей.

— Тікайте! — не зовсім в тему вереснув, стартуючи, майор.

Вони як ломануться! Мінімум двоє наступило мені на ногу. І в крайню позицію окопу з розгону — плиг! Плиг! Як жаби, у три шари. Один не розрахував своєї ваги з екіпіровкою, до окопу не дострибнув, упав на землю й перекотився. Окоп заповнили вщерть. Мені нема куди влізти й кулемета поставити, це ж взагалі була моя позиція.

— Вас же всіх однією міною накриє! Розтягнулись по окопу!»

Злобний Гном: «Купа починає ворушитись і рачки, підпихаючи один одного касками у м’які місця, суне на дальній край. При цьому плечима, ліктями й автоматами немилосердно знімають стружку зі стін окопу. Одне чудо впихається на мою позицію. Із-під каски витріщилися круглі, як п’ятаки, очі.

— Ти що, хочеш тут здохнути разом зі мною?!!

— Ні…

— Ну то шуруй далі!

Поряд зупиняється ще один:

— А що тепер буде, я кулемет нагорі залишив?

— Він тобі зараз треба?

— Ні…

— То сиди тихо, потім забереш… Воїн бобра!»

Медик: «Сиджу на пеньочку, курю. Тут туша в броні, розгрузці й касці об землю біля мене: ляп! І руками каску ще до землі притискає. Міна рвонула, це чудо піднімає перелякані очі. Кліп-кліп. Знову свист. Він руками за каску і сам себе мордою об землю — хрясь! І так кілька разів. Я думав, яму в стежці виб’є. І чого ото так нервуватися, міни лягають біля Мухобоя, метрів за триста збоку».

Злобний Гном: «Наче все затихло, натовп повилазив з окопу, обтрушуються, познаходили свої