Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Рештки, або про те, як з утоми подорожжю постає оповідь. Написав Нахман Самуель бен Леві, рабин з Буська. Про те, звідки я взявся

Знаю, що я не пророк і немає в мені Святого Духа. Не маю влади над голосами, не вмію прозрівати майбутнє. Моє походження звичайне, і доля моя — прах. Я такий, як усі, чиї мацеви[49] кришаться найпершими. А проте бачу я й свої переваги: вмію торгувати і не боюся мандрівок, швидко рахую і маю здібність до мов. Я — вроджений посланець.

Коли я був дитиною, моє мовлення нагадувало бубніння дощових крапель об дерев’яне накриття шатер, що їх будують на кучки[50]. Серед цього торохкотіння окремі слова розрізнити було неможливо. До того ж якась сила не давала мені закінчити речення, змушувала повторювати початок по кілька разів, квапливо й нерозбірливо. Я заїкався. З жахом помічав, що батьки, брати і сестри мене не розуміють. Батько в такі миті бив мене у вухо й сичав: «Говори повільніше!» Тож я старався. Намагався неначе виходити з себе й хапати себе за горло, щойно поверталося те белькотіння. Нарешті навчився розбивати слова на склади й розбавляти їх, як робила мати з учорашнім супом, аби його вистачило на всіх. Зате я був кмітливий. З увічливості чекав, доки інші закінчать говорити, хоч і знав від початку, що вони хочуть сказати.

Мій батько був рабином у Буську, і мене чекала така ж доля. Батьки тримали корчму біля самих боліт, туди нечасто заходили люди, то й жили ми бідно. Наша родина — і з боку матері, і з боку батька — прибула на Поділля із заходу, з Любліна. До того вони жили на німецьких землях, звідки їх вигнали, ледь душу з тіла не вибили. Розповідали про ті часи зрідка, пригадую хіба що одну оповідь, із тих, що наводили на мене дитячий ляк, — про полум’я, що зжирає книжки.

Взагалі з дитинства я пам’ятаю небагато. Пригадую насамперед матір, від якої я не відходив ні на крок, тримаючись за її спідницю. Батько завжди на мене за це гримав, пророкуючи, що я стану маминим пестунчиком, фейґеле[51], розніженим хирляком. Пам’ятаю нашестя комарів, коли мені було кілька років: усі шпарини в будинках ми затикали ганчір’ям і глиною, а обличчя були аж червоні від комариних укусів, неначе нас усіх побила віспа. Дрібні рани змащували свіжою шальвією, а селами вешталися мандрівні гендлярі, що продавали чудодійну смердючу мазь, яку видобували із землі десь в околицях Дрогобича…

Так починається дещо плутаний рукопис Нахмана. Сам автор любить перечитувати ці перші сторінки. Тоді йому здається, ніби він певніше ступає по землі, ніби ноги міцніше його тримають. Він зголоднів, тож вертається до табору і приєднується до супутників. Турки-провідники й носії саме закінчили молитву і теревенять, готуючись до вечері. Вірмени перед трапезою заплющують очі й розмашисто осіняють себе знаком хреста. Нахман разом з іншими євреями молиться квапливо й абияк. Вони голодні. Порядно помоляться вже вдома. Мандрівники сидять невеликими гуртиками, не відходячи далеко від свого товару і свого мула, але всі одне одного добре бачать. Утамувавши перший голод, зав’язують розмову, проскакують перші жарти. Швидко опадають сутінки, якась хвилина — і темно, доводиться запалювати олійні лампадки.

Якось раз у корчмі, де здебільшого хазяйнувала мати, зупинився один із гостей пана Яблоновського, що прибув на полювання. Він був відомим п’яницею та лиходієм. Позаяк було гаряче й задушливо і болотяні випари висіли низько над землею, одна вельможна пані забажала відпочити. Нашу родину вигнали на подвір’я, але я сховався за піччю і схвильовано спостерігав, як та красива дама з лакеями, служницями й камердинерами ввійшла досередини. Пишнота, кольори, візерунки і краса тих людей так приголомшили мене, що я аж зарум’янів на обличчі, і мати згодом переймалася, чи я, бува, не захворів. Коли вельможі поїхали геть, мати прошепотіла мені на вухо: «Мій дурнику, на тому світі дуксель палитиме для нас у пескурі», — що означало: на тому світі княгиня палитиме для нас у печі.

З одного боку, мене потішило вельми, що десь там угорі, де щодня пишуться плани світу, існує така сувора справедливість. Та водночас мені стало всіх нас шкода, особливо ту горду пані, таку красиву й недосяжну. Чи знала вона про це? Чи хтось їй сказав? Чи в їхній церкві розповідають людям, як буде колись? Що все обернеться навиворіт і слуги стануть панами, а пани їм служитимуть? І чи добре воно буде? Чи справедливо?

Перед від’їздом той пан посмикав мого батька за бороду, а його гості реготали. Відтак він наказав своїм військовим випити єврейської горілки, що вони старанно й виконали, принагідно мало не розваливши корчму і не знищивши бездумно наших скромних набутків.

Нахманові доводиться встати. Тільки-но сідає сонце, відразу стає нестерпно холодно — не так, як у місті, де розігріті мури ще певний час втримують спеку і сорочка вечорами липне до спини. Він бере лампадку і вкривається бархановою накидкою. Носії грають у кості, ще трохи — і спалахне сварка. Небо вже всіяне зорями, і Нахман мимохіть визначає сторони світу. На півдні — Смирна, або ж Ізмір, як її називає ребе Мордке. Звідти вони вирушили позавчора. Вся вона — гармидер різнобійних кутастих будівель, нескінченний безлад дахів, що його подекуди гамують стрункі голки мінаретів або — зрідка — куполи християнських храмів. І здається йому, що в темряві чутно з-за обрію голос муедзина, напористий і жалібний. От-от із каравану йому відповість другий, і повітря миттю сповнить мусульманська молитва, яка має бути гімном і похвалою, а звучить як плач.

Нахман дивиться на північ і бачить там, далеко, десь у звоях пітьми, невеличке містечко серед боліт. Небо над ним — таке низьке, що ледь не настромлюється на вежу костелу. Містечко здається геть безколірним, ніби збудоване з торфу й притрушене попелом.

Коли я народився в 5481 році, за християнським літочисленням — 1721-му,