Читати книгу - "Герой передмістя, Іван Степанович Керницький"

Нам залишається роз’яснити ще одну загадку: звідки взялися на саджавці чи коло саджавки його парасоля, капелюх і калоша?.. Тут хочемо висловити здогад, який, здається, недалеко стоятиме від правди. Хто знає, яка фантазія може інколи зродитись в багатющій на всякі вигадки голові майстра шевської професії та й ще по солідному почастунку! Нам здається, що в голові п. Вартоломія Плішки просто зродилась ідея — змістифікувати свою власну смерть через утеплення в саджавці!

Мабуть, проснувшись чи прочунявши раннім ранком, він, ніким тоді не помічений, пішов на саджавку, пустив на воду свій капелюх, а на березі лишив парасолю і калошу, щоб навести поліцію, а передусім свою дружину на думку, що він потонув по-п’яному в калабані. Може, він в той спосіб хотів виграти один день свободи й дозвілля, поки його хитра містифікація не вийде наверх і поки один із найвірніших поклонників Бакхуса, пан майстер Плішка, не впаде назад в обійми своєї Ксантипи?»

— Кмітливий якийсь перошкряб, орудує порівняннями з античної історії, як пан професор Мурський, — з признанням висловився про автора новинки мій неоцінений пан інструктор, лежачи на «недокінченій симфонії» і студіюючи вголос «Вєк Нови».

— Хоч скажу тобі, народній приятелю, — продовжував, пихкаючи люльку, — що його глибокоумні комбінації зовсім не тримаються купи. Я тверджу, наприклад, що пан майстер таки впав у калабаню, і на те я маю докази: сліди його стіп на полі Болгарів і знайдену калошу, наповнену намулом! Не знаю, як можна так заклинати в цапа читаючу публіку, пишучи, що пан майстер встав собі раненько, вмився чистенько і потаскав на саджавку свою парасолю й капелюх, щоб «змістифікувати» смерть в калабані! З того сміялися б навіть фіякерські коні, якби вміли читати львівську брукову пресу. Дальший пункт: я тверджу, що пан майстер не ночував у жадному готелику, ані першої, ані другої, ані третьої кляси!

Тут я зібрався на відвагу і перервав його міркування:

— Прошу пана інструктора, то як ви гадаєте — де були пан майстер всю ніч, коли вони не спали вдома, ні в готелю і не лежали втоплені на дні саджавки?

Мій неоцінений пан інструктор раптом зірвався з канапи, вліпив у мене розіскрені, яструбині очі, ще й тицьнув мені в груди свій костистий палець.

— Михайле, чуро мій вірний, ти думаєш логічно, як старий хлоп, і знаменито орудуєш дедуктивною методою! Ти поставив тепер ключеве питання, на яке тільки ми обидва можемо дати правильну відповідь.

— Ми обидва?..

— Так, ми обидва, докторе Ватсоне. Пригадуєш, ти дав мені нині титул Шерлока Голмса, а тепер я тебе іменую, службовим порядком, доктором Ватсоном, моїм біографом і нерозлучним співробітником.

Номінація, що сплила на мене з ласки мого неоціненого пана інструктора, ніяк не заскочила мене та й не здивувала. За час майже трирічного нашого співкватирування пан Макс наділював мене ще дивовижнішими функціями: я був його «чурою», і листоношем, і соловейком, тобто любовним повірником, і помічником від революції.

Ну, що ж… Тепер припала мені роля д-ра Джона Ватсона, лікаря з професії, кримінолога з аматорства й ветерана англо-афганської кампанії.

Не треба, хіба, вам казати, що ця остання роля найбільше припала мені до вподоби, але й найбільше нагнала страху в п'яти (про що буде далі).

Тим часом пан Макс таки серйозно перейнявся ролею Шерлока Голмса, принаймні так воно назверх здавалося: зосереджено морщив брови, курив люльку і сильно думав. Потім витягнув із шафи загорнений в ґазету пакуночок, розгорнув його і добув цю майстрову калошу, яку знайшов у 145-му ряді картопляного поля. Обстругав ножиком із зап’ятка трошки засохлої глини на ґазету і почав пильно вдивлятися в жовтий порошок крізь люпу, яку, звичайна річ, позичив у д-ра Ватсона, тобто у мене.

— Так, — повторяв, ніби сам себе переконував, — так, безумовно: пан майстер були в калабані!

Врешті спитав мене несподівано:

— Докторе Ватсоне, я зараз їду дорожкою на станцію Вікторія, чи будете ласкаві дотримати мені товариства?

— З радої душі, дорогий Голмсе, — відповів я без надуми такою ж самою реплікою з Конан Дойля, — тільки дозвольте мені спакувати підручну торбу.

— All right.

Невтаємниченим у Конан Дойлеві «Дивні пригоди Шерлока Голмса» хочу подати маленьке вияснення: це немовби увійшло в закон, що коли геніяльний детектив вибирався з своєї кватири при 221-б Бейкер Стріт до якоїсь місцевости під Лондоном, він майже завжди їхав дорожкою на станцію Вікторія, ніби в Лондоні не було тоді більше залізничих двірців.

«На станцію Вікторія» ми поїхали, але пішки, тією самою дорогою, що провадила на саджавки… Аж дивно, як тепер тут стало затишно, спокійно: так звичайно настає в природі після бурі, а в людей після сенсації, яка раптом перестала нею бути. Над калабанею не було вже ні пса зі зламаним хвостом чи обірваним вухом. Тільки незчисленні сліди малих і великих, босих і взутих стіп, відбитих на глинястому ґрунті, були свідками надзвичайного збіговища перед полуднем.

Вода в саджавці так прочистилась, що видно було на дні всі пляшки, баняки, чайник без вуха та інший посуд, що його врятували з калабані відважні львівські помпієри, а хлопчаки назад туди повкидали. Ніким тепер не тривожені жаби сиділи плитко під водою і, задоволено поквакуючи, хапали всякі мушки довгими гачкуватими язиками. В теплому сизому повітрі нечутно лопотіли крильцями колекції живих метеликів. І тріщали мільйони польових коників.

Ми полягали собі на одному з горбочків, в густу, трохи вже прив’ялу траву, що пахла чебрецем і святом Спаса, пан Макс з люлькою, я зі стебелинкою в зубах і, здоганяючи очима флотилії хмар, що пливли по небу, пробували шукати відповіді на питання: де пропадав наш пан майстер минулої ночі?

— Дорогий докторе, — не то говорив, не то мріяв мій неоцінений пан інструктор, — в цьому є якась дивна містерія, незбагнений досі закон, що в нещасливих випадках, до яких зараховую утоплення, бо не можна цей факт назвати щасливим, гине без порівняння менше п’яних людей, як тверезих. П'яниця, дорогий мій, має те, що зветься шостий змисл, який у повному замряченні розуму керує заґазованим фраєром, ніби веде його за ручку і виводить на сухеньке. Я певний, що цей шостий змисл, чи, скажемо, добрий геній всіх мочиморд на світі, вивів нашого майстра з калабані після того, як він дійсно впав у неї, вертаючись ввечері додому.

— Гаразд, дорогий Голмсе, але що потім?..

— Терпеливости, приятелю, терпеливости. Йдімо