Читати книгу - "Оповіді про кохання, божевілля та смерть"

— Нехай господар не йде так швидко! — вигукнув Принц.

— Він на нього наскочить! — завили всі.

І справді: той, інший, опісля короткого вагання, став наближатися, але не прямо на них, як раніше, а навскіс, і цей шлях, на позір помилковий, мав вивести його прямо на містера Джонса. Пси зрозуміли, що цього разу всьому кінець, бо господар і далі йшов рівним кроком, як автомат, нічого не помічаючи. Той, інший, уже підходив. Підібгавши хвости, собаки з виттям кинулися врозтіч. Минула секунда, і зустріч відбулася. Містер Джонс зупинився, крутнувся довкруж самого себе і повалився долі.

Пеони, побачивши, що він упав, притьмом віднесли його в дім, але жодна вода вже не могла йому зарадити; не приходячи до тями, він помер. З Буенос-Айреса приїхав містер Мур, його брат по матері, побув у фільварку годину і, розпродавши все за чотири дні, одразу ж вернувся на південь. Собак порозбирали індіанці, відтоді ті, худі й укриті коростою, жили надголодь і щоночі ходили цупити нишком качани кукурудзи на чужих фільварках.

Колючий дріт

Два тижні гнідий марно шукав шлях, яким його товариш утікав з пасовиська. Через густий живопліт чагарнику, в якому намертво переплелися молоді пагони, кінь не міг просунути навіть голову. Очевидно, білоголовий проходив не тут.

Гнідий іще раз сторожко оббіг ферму неспокійним алюром. З глибини лісу білоголовий озивався на схвильоване іржання товариша коротко й уривчасто, і в його ржанні чулася братня обіцянка рясної їжі. Найбільше гнідого дратувало те, що білоголовий двічі або тричі на день з’являвся знову, щоб напитися. Тоді він обіцяв ані на мить не покидати товариша, і справді: кілька годин пара паслася разом. Та раптом білоголовий, волочачи за собою сиром’ятний ремінь, заходив у зарості бакхарісу, і коли гнідий, усвідомивши свою самотність, кидався йому навздогін, то натикався на непрохідну гущавину. А зрадливий білоголовий десь дуже зблизька із повним ротом відповідав на його розпачливе іржання.

Допоки того ранку старий гнідий дуже просто не знайшов прохід. Минаючи зарості бакхарісу, які видавалися з лісу в поле десь на півсотні метрів, він побачив ледь помітну стежку, яка околяса привела його до лісу. Там і був білоголовий, він общипував листя з дерев.

Усе було дуже просто: білоголовий, проходячи одного дня через зарості бакхарісу, побачив відкритий лаз до лісу, що утворився на місці викорчуваного ладанового дерева. Він повторював свій прохід через зарості бакхарісу, доки запам’ятав, як треба, вхід до тунелю. А тоді знову пішов старою дорогою, яку вони з гнідим проклали попри ліс. У цьому і була причина спантеличення гнідого: стежка йшла навскоси до шляху, яким ходили коні, отож гнідий, який звик пробігати його з півдня на північ і ніколи з півночі на південь, увік не знайшов би той прохід.

Старий кінь умить долучився до товариша, і відтак єдиною турботою обох було абияк общипувати молоді пальми: коні вирішили покинути нещасне пасовище, яке вже вивчили вздовж і впоперек.

Ліс був дуже рідкий, тож навіть кінь міг легко через нього пройти. Насправді від лісу залишилася тільки смуга завширшки двісті метрів. А за нею — розчищена два роки тому ділянка, заросла диким тютюном. Старий гнідий, який замолоду тинявся ділянками і навіть якось, заблукавши, прожив на них півроку, став керувати виправою, і за півгодини найближчі кущі тютюну, доки сягає шия коня, лишилися без листя.

Гнідий і білоголовий ішли собі, їли, розглядалися навсібіч і так перейшли через усю ділянку, аж тут їх спинила дротяна загорожа.

— Дротяна загорожа, — сказав гнідий.

— Так, загорожа, — погодився білоголовий.

І обидва, звісивши голови над верхнім дротом, уважно розглядалися.

Звідти було видно білий від холоду вигін на узвишші на місці старої розчищеної ділянки, бананову плантацію і нові посадки. Усе це, без сумніву, не надто вабило; але коні мали намір усе оглянути, і один за одним стали огинати паркан праворуч.

Через дві хвилини вони перебралися через загорожу: обгоріле знизу дерево впало на дроти. Перетнули білизну задубілих трав, які заглушували їхні кроки, і, обійшовши вкриту памороззю поруділу бананову плантацію, вони побачили зблизька, що то були за нові насадження.

— Це мате, — заявив білоголовий, майже торкаючись тремтливими губами шкірястих листків.

Розчарування могло бути великим; до того ж коней, хоч і ласих, над усе вабила прогулянка. Тож перетнувши навскоси посадки мате, вони продовжили свій шлях, доки їх спинила нова дротяна загорожа. Вони спокійно і терпляче обігнули її і так дійшли до ліси, яка до їхньої радості була відчинена: гуляки раптом опинилися посеред битого шляху.

Що ж, в очах коней їхня втеча здавалася справжнім геройським учинком. Набридле пасовисько і нинішню свободу розділяла безконечна віддаль. Ба більше: хай якою безконечною вона була, коні прагнули збільшити її іще, тож, оглянувшись довкіл з лінивою увагою, почухавши один одному загривки, безтурботно щасливі вони продовжили свої походеньки.

День і справді сприяв такому стану духу. Ранковий туман над Місьйонес цілком розійшовся, і під несподівано блакитним небом краєвид промінився осяйним світлом. З пагорба, на вершині якого перебували тієї миті коні, червоний путівець із дивовижною точністю перерізав вигін, який лежав перед ними, спускався в білу від укритої памороззю ковили долину, аби знову піднятися до далекого лісу.

Крижаний вітер іще більше підкреслював прозорість золотого ранку, і коні, відчуваючи, як голови їм припікає сонце, що стояло майже в зеніті, мружились у радісному засліпленні.

Так вони, самотні та горді свободою, і йшли собі кармінним від світла шляхом, доки, обігнувши край лісу, побачили обік дороги простір, укритий незвиклою зеленню. Пасовисько? Так воно і є. Та ще й посеред зими…

Із роздутими від ненажерності ніздрями коні підійшли до дротяної огорожі. Так, це чудове, дивовижне пасовисько! І вони, вільні коні, туди добудуться!

А треба сказати, що гнідий і білоголовий від самого світанку були про себе високої думки. Ані ворота, ні дротяна загорожа, ні ліс, ні вирубка не стали для них перешкодою. Вони побачили дивовижні речі, рятуючись від неймовірних труднощів, і почувалися надутими, гордовитими і здатними дійти найшаленішого рішення, яке лишень може прийти їм до голови.

Сповнені пихи, за сто метрів від себе вони побачили корів, які стояли при дорозі; попрямувавши туди, коні підійшли до ліси, зачиненої п’ятьма міцними патиками. Корови стояли нерухомо і пильно видивлялися на недосяжний зелений рай.

— Чому ви не заходите? — запитав гнідий у корів.

— Бо не можна, — відповіли йому.

— Ми ходимо, куди хочемо, — заявив гнідий гонорово. — Ми вже місяць ходимо, куди хочемо.

Захоплені своєю пригодою, коні насправді