Читати книгу - "Я — шестикласник, Ткач Дмитро"

Я знову, як і тоді в класі, захопився віршем, і мені вже не було страшно, а хотілося тільки читати, хотілося, щоб всім присутнім у залі так само сподобався вірш, як і мені.

...Ілько вийшов на сцену в своїй розстебнутій на грудях сорочці, з-під якої визирав смугастий тільник. Вийшов сміливо, ніби до себе в хату зайшов. І навіть посміхався. Почав читати "Дипломата".

Сміх спершу був стриманий, ніби слухачі ще не вірили, що цей хлопчина з рудим, аж червоним, задерикуватим чубом може розсмішити їх, а потім — дружніший і голосніший.

На цьому вечір мав і закінчитись. Поруч Ілька вже стояв Павка, щоб оголосити про закінчення вечора та подякувати за увагу.

Але Ілько раптом голосно сказав:

— А тепер я вам ще прочитаю вірш, який зветься "Сер Макітра".

Павка здивовано знизав плечима і пішов зі сцени, щось показуючи руками й очима Захарові Павловичу.

Ілько знову читав. І знову реготали слухачі.

Але після "Сера Макітри" Ілько навіть налякав нас. Він оголосив, що читатиме ще й "Одарку з пережитками".

Павка знову було посунув на сцену. Але побачив, що Ілько вже декламує, на велике задоволення слухачів, безнадійно махнув рукою і заховався за лаштунками.

Слухачі не відпускали Ілька, кричали:  "Ще!.. Ще!.."

Коли публіка розійшлася, ми ще довго товклися за лаштунками, хвалили Ілька.

Навіть Захар Павлович сказав, що він — хлопець обдарований.

Чули? Ілько — обдарований хлопець!

Це той Ілько, з якого завжди глузувала Марія Степанівна, який хапав двійки, бешкетував, з якого знято піонерський галстук, якого моя мама довгий час і на поріг не пускала.

Я щиро радів за свого друга, не відходив від нього ні на крок ї з цікавістю заглядав йому в обличчя, в очі, шукаючи те особливе, що відрізняє людей обдарованих од звичайних.

Але нічого такого не знаходив. Ілько знову був такий, як завжди, невисокий на зріст, худорлявий, з трохи кирпатим носом ї з вогнистим непричесаним чубом. Тільки в його насмішкуватих очах палахкотіли вогники.

По дорозі додому я сказав Ількові:

— У тебе здорово виходить. Я б на твоєму місці в артисти пішов.

— Дуже потрібно! — відповів зневажливо Ілько.— Я — тільки в рибалки.

36. МИ НАДІВАЄМО ПІОНЕРСЬКІ ГАЛСТУКИ

Знову — збір загону.

І знову — у мене дома.

Тільки тепер уже ні мене, ні Ілька не трясе лихоманка страху, а навпаки, ми почуваємо себе ніби іменинниками.

На тому ж місці сидять тато і мама, Євграф Євграфович і дядя Влас. Немає тільки Марії Степанівни. Замість неї сидить Захар Павлович і пальцями, мов граблями, розчісує свій густий льняний чуб, який не хоче йому коритись і знову падає на лоб та на вуха важкими кільцями.

За столом звівся Павка.

— В цій же хаті, на такому ж зборі нашого піонерського загону ми заборонили Ількові Зарубі та Левку Лебедю носити піонерські галстуки. Ви знаєте за що, нагадувати не буду. Хлопці тоді дали слово, що вони виправляться, підтягнуться і в дисципліні, і в навчанні. Свою піонерську обіцянку вони виконують. Навіть у Ілька, який завжди відставав, зараз уже немає двійок. Хлопці беруть участь у громадській роботі. Так що є пропозиція дозволити Ількові Зарубі та Левку Лебедю носити піонерські галстуки. Хто хоче висловитись?..

Чомусь я не так уявляв собі цей збір. Мені здавалось, що він повинен бути урочистий. Хай уже не заради мене, а заради Ілька. Хто-хто, а я добре знаю, як нелегко йому було. Та і всі знають. Але ж зумів він стати хорошим учнем!.. А тут так сухо, офіційно.

А втім, може, так і треба.

Поки я так сидів і думав, обізвався Федя Ромащенко:

— А що тут висловлюватись? Хлопці заслужили, всім відомо!

— Ні, так не можна,— заперечила Маринка.— Тоді не треба було й збір загону збирати.

— Ну ти й виступи.

— Виступлю.— Маринка встала. Чорні блискучі брови її ворухнулися.— Павка вірно сказав, що Ілька та Левка зараз і не впізнати. У Левка з Ільком зараз хороша дружба. Я думаю, що це вона й допомогла їм стати кращими... А от Павка обіцяв допомагати хлопцям, а не допомагав...

Павка блиснув скельцями окулярів.

— Так вони ж самі не захотіли. Я пропонував — відмовились.

— А знаєш ти, чого відмовились? Бо не вмієш з хлопцями дружити.

— Та що ти, справді?..— обурився Павка.— Давай по суті!

— А я й так по суті. Справжньої дружби у нас в загоні ще немає. Ось тільки Ілько та Левко по-справжньому дружать. Незабаром перехідні екзамени. А чи всі до них готуються як слід? Не всі. Хто готується, а хто — на "як-небудь" надіється. Давайте будемо по-товариському допомагати одне одному. Домовимось, хто по якому предмету кому допомагатиме...

Видно, що Павка був незадоволений виступом Маринки, але нічого не міг їй і заперечити, і тільки сухо та діловито сказав:

— Онищук внесла хорошу пропозицію. Хто ще хоче сказати?

— Я хочу,— підняв руку Сашко В'юн.

— Давай.

— Я за те, що Маринка сказала,— промовив він і сів. В кімнаті засміялися. А Сашко розсердився:

— А чого ви смієтесь? Я сказав те, що думаю.

— Правильно,— погодився Павка, зверхньо посміхаючись.— Хто ще?..

— У мене є кілька слів,— сказав дядя Влас.

Прошу вас, Власе Микитовичу,— запобігливо сказав Павка.

— Я дуже радий за Ілька та Левка,— почав дядя Влас.— Радий, що сьогодні всі ви, їхні товариші, мовите про них добре слово. Не пригадую, хто саме, але колись один мудрий чоловік сказав, що найбільша перемога в людини — це перемога над самим собою. А ось Левко та Ілько і спромоглися перебороти самі себе... Бачив я їх обох, щодня бачив. І про гулянку забудуть хлопці, і про пустощі всякі, а сидять та вчаться, допомагають один одному. І правильно каже Маринка, що їхня дружба хай буде добрим прикладом. Легко дружити, коли живеться легко. Ніяких тобі обов'язків, ніяких труднощів. А от коли важко стає, то тут кожен і показує своє нутро — друг він чи не друг. І взагалі людина він чи тільки зветься людиною. А життя ж здебільшого не буває легким. Отож і треба, щоб ви не забували одне про одного і щоб законом вашого життя стало: один за всіх і всі за одного.

Ми могли б слухати дядю Власа без кінця, але він раптом замовк і трохи зніяковіло усміхнувся.

— Щось нібито я набалакав багато. Дуже вже пишномовно говорю, але думаю, що ви мене зрозуміли.

— Говоріть, говоріть далі! — загукали всі.

— Я хочу ще й про інше кілька слів сказати. Уже на носі — весняні канікули, ще трохи мине часу — і вже й літо. А бот наш, як ви знаєте, ще не готовий. То я запропонував би під час канікул не тільки відпочивати, але й попрацювати гарненько, щоб закінчити бот.

Поки говорили про мене та про Ілька, я мовчав, але зараз не стримався і вигукнув:

— Я перший працюватиму з ранку й до вечора!

— І я!.. І я!..— пролунали голоси.

— З ранку до вечора не треба,— поправив мене дядя Влас.— Потрібний же час і для відпочинку, і для читання, і для кіно.

— До обіду щодня,— сказав Ілько.

— До обіду, це — правильно,— підтримали його.

Раніше, що б Ілько не сказав, вважалося, що він пустує або дурня корчить, а тепер і до його голосу прислухаються. І дядя Влас сказав:

— Гаразд, будемо працювати до обіду щодня. Так ми за час канікул і закінчимо. Лишиться тільки на воду спустити.

Під кінець Павка спитав:

— У кого ще є запитання?

— Голосуй за Ілька та Левка! — вигукнув Сашко В'юн, і тоді всі теж вигукнули:

— Голосуй!.. Голосуй!..

37. ЕКЗАМЕНИ

Уночі землю ще часом сковували заморозки, але вдень на горбках вже парувала волога земля. А море знову іскрилося під блакитним небом і вже вабило на свої простори.

Наш бот стояв, пофарбований синьою фарбою, а на ньому красувався напис: "Піонер".

Остання чверть була нелегка. Ми з Ільком беззмінно готували уроки та повторяли пройдене вдвох.

З української і російської він мав уже четвірки.

А от математика... Ілько куйовдив пальцями свою вогнисту шевелюру, тер лоба, сопів над кожною новою задачею, ніби фізично боровся з нею.

Мені часом уривався терпець.

— Невже ж ти не можеш запам'ятати, як розв'язується задача? Така ж уже була!

Ілько покірно зносив мою лайку, його обличчя ставало таким червоним, як і чуб.

— Ну, давай ще... Я навчусь, ось побачиш.

Ми вирішили розв'язати одну за одною всі задачі в задачнику і робили це щодня, не даючи собі ніякого спуску.

Іноді й мені було не під силу знайти вірний хід, тоді ми звертались до дорослих, гадаючи, що вони повинні все знати. Але мама не змогла допомогти нам жодного разу.

— Я вже й забула те, що знала,— зніяковіло казала вона.— Давно вчилась.

Тато ж дипломатично відповідав:

— А ви самі помізкуйте. У тому й фокус, щоб самому зробити.

Тільки дядя Влас охоче допомагав нам. Він так зрозуміло пояснював, що найскладніша задача потім здавалась нам дуже простою. Ну, що ж, і не дивно, він майбутній інженер.

Настав день екзаменів. Мама приготувала мені букет квітів. Я спершу відмовлявся від нього:

— Я не дівчина, щоб з квітами носитись.

Але потім взяв і віддав Маринці, зустрівшись з нею по дорозі до школи. У неї і свій букет був, але вона дуже зраділа моєму подарункові і навіть сказала:

— Левко, ти — гарний хлопець!

Глечик з квітами вона поставила на вчительському столі, і в класі одразу стало святково та урочисто.

Я не пригадую, щоб колись раніше мене дуже вже хвилювали екзамени. Тепер я не знаходив собі спокою. Думав не тільки про себе, а й про Ілька. А що, як невдача?..

Ілько прийшов на екзамени мовчазний, зосереджений і навіть трохи блідий. Було видно, що він хвилюється не менше, ніж я.

— Не дрейф, Ілько,— заспокоїв яг його,— на екзамени завжди дають легші задачі.

Та й не тільки я, всі учні були дуже схвильовані. Бо ми ж на всю школу оголосили, що у нас не буде жодного другорічника.

Разом з учителькою математики Ксенією Петрівною до класу ввійшли Євграф Євграфович і представник районного відділу народної освіти. Знову ж таки — наша обіцянка. Про неї стало відомо і у райвно. От і прислали представника у наш клас, щоб він подивився, чи справді ми такі, як про себе говоримо.

Учителька сказала:

— Діти, не хвилюйтесь. Задачі будуть не складні. Подібні ми з вами розв'язували. Часу у вас досить. Не кваптесь, спершу подумайте гарненько. Раніше, ніж здавати, перевірте ще раз свою роботу.

Ілько дивився на вчительку круглими очима. Коли вона закінчила говорити, він кліпнув на знак згоди, що, мовляв, все так і робитиму, як ви кажете.

Ксенія Петрівна поділила дошку навпіл і почала записувати задачу для тих, хто сидить на парті зліва.

Ми з Ільком перезирнулися, як змовники.