Читати книгу - "У затінку земної жінки, Олена Печорна"

Про вчителювання першою завела розмову Палажка. Якось по празнику увійшла до хати й застала Фаню за написанням листа. Деякий час заворожено спостерігала, як з-під її пальців на папір лягають завиточки літер, а по тому прорекла:

— Годі тобі, Фаню, удома скніти. Їдь до Житомира, чуєш? Нашу мову вивчила, будеш наших діток німецької вчити. Їдь, не барися. Хіба не видно, що ти не з простих, учена. Горбівські мужики онде в пошані картузи знімають.

— Скажеш таке… — густо почервоніла, засоромившись, бо ні поглядом, ні словом, ні бодай думкою не вирізняла когось іншого, окрім Захара. А що поважали її місцеві — то правда. І поважали, і задивлялись, і чудувались — усе одночасно. Бо ж австрійське вбрання давно в скрині влежувалося «без надобності», а «німка» й у буденній одежині — наче у свят­ковій. Ніби і не вихваляється, і не вихиляється, як котрась із молодиць, пройде тихо, рівнесенько, мов струна, погляд лагідний і теплий-теплий. Треба ж, темні очі, карі, а сонця — безмір… і мудрості якоїсь такої стишеної, глибокої, у таку зазирнеш — дна не дістатися. Тільки-от як і до кого їй з отим своїм розумом підступитися?

— Правда, дочко, годі тобі відкладувать, — озвалася Горпина, якій ради празника закортіло пирогів з маком учинити: тепер тісто облишила, стала поряд з невісточками й «здобні» руки не придумає, куди подіти. — Їдь, а ми з Палажкою тутечки справимось.

Послухалась і поїхала. Перший раз із Захаром, а згодом і сама. І якщо по правді, поїздки до вели­кого міста щоразу неначе повертали її до себе колишньої, справжньої, дарували відчуття самоцінності, віри й впевненості. Фаня таки виборола свою «Францівну», хоч і нелегко було. А коли влаштувалася до горбівської школи вчителькою, перший раз увійшла до класу й обвела очима схвильованих учнів, у грудях провесінь задзвеніла, хоч за вікнами золотив крони допитливий вересень.

— Guten Morgen Kinder, — привіталася й усміхнулася так, як уміла, — серцем. А як інакше пояснити, що горбівська дітлашня одразу, без будь-яких вагань чи пересторог щиро полюбила свою Фаню Францівну. Діти тягнулися до неї, довіряли й довірялись, а ще слухалися, незважаючи на те, що вчителька німецької ніколи не кричала, не сварила, навіть голосу зайвий раз не підвищувала, хіба що коли співала своїх маргаретенських пісень. До Францівни збігалися із самісінького ранку, аби розповісти про якусь свою дитячу оказію чи радість. Її уважно слухали на уроках і зі щирим захватом повторювали німецькі слова, вимовляючи старанно кожен склад. З учителькою прощалися, перш ніж піти додому, і віта­лися знову того самого дня, якщо випадково стрічали на вулиці.

Відтак і батьки горбівської дітлашні, і сусіди, й одно­сельці — усі шанували австрійку, хоча до пуття й не розуміли. А як її зрозуміти? Наважилася «остатися» за сотні кілометрів від рідного дому? Поміж чужих людей і звичаїв? Більше того, направду в скруті. Бо що там за хата у Василя Пономаренка? Які статки? Хіба живі душі, мов зернятка в маківці.

— Підожди, підожди, Фаню, — повторював Захар, зціпивши зуби, — буде ще празник і на нашій вулиці.

Так воно й сталося. Тільки ніби й не празник зо­всім — чужий біль та горе. Та й вулиця не своя, чужа, от тільки своєю стала, коли добротний просторий ­будинок поміщика Ващенка аж на три кімнати відійшов Пономаренку.

Захар майже одразу зрозумів, що проти течії як не греби, далеко не запливеш, ще й назад відкине. Розсудливий чоловік, котрий і пожив, і побачив доволі, збагнув, що зміни незворотні й опиратися їм — собі дорожче. Чи вірив у комуністичні ідеали, котрі так ревно й затято почав упроваджувати в життя? Хто­зна. Ні з ким про те не говорив, навіть з найближчими, натомість мав гарну пам’ять, тож не тішив себе зайвими ілюзіями і брав, що міг. Зміг опинитися там, де треба, і поміж тих, хто трохи вище, говорив те, що хотіли чути, робив, що мусив, зрештою добився і поваги, і посади, і влади, і… достатку.

Щоправда, за «празник жизні» й розплачуватися довелося життям.

***

Новий рік вони таки зустріли сімʼєю. Як підмітив чоловік, «повним складом» і «одноголосно». Жанну забрали з лікарні напередодні. Коли ж вона рушила до будинку, то просто-таки не впізнала свого саду й стежки до порогу. Янголята добряче натрусили снігу, бавлячись, розпушили та й лишили, аби люди могли підгледіти ту казку. Мабуть, таки щось дуже особливе витало в ті дні в повітрі, щось легке, безтурботно-­радісне, сімейне й затишне.

Принаймні Максим уперше за два місяці лишився вдома й перебрав на себе передсвяткові клопоти: приготував качку з яблуками, власноруч накришив олів’є, зробив нарізку й стушкував картоплі, невпинно наспівуючи на кухні тріумфальні гімни. Діти допомогли прибрати в будинку, сервірувати стіл, а потім перевернули прибране догори дном у пошуках подарунків. Жанну ж змусили чинно та слухняно відпочивати перед телевізором, і за якісь дві години до жінки повернулася нудота — певно, наслідок передозування враженнями. Зрештою жінка стишила звук та зробила вигляд, що задрімала, натомість дослухалась, як галасують і перемовляються Ваня з Варею, наспівує різдвяні мелодії Максим, шумить витяжка. Вдихала запахи печених страв та мандаринових шкірок, на які можна було натрапити скрізь і всюди, і не могла повірити, що це все тут і зараз. Спокій, затишок, родинне тепло струменіли настільки виразно, що, здавалося, навіть «трояндові» чашки зворушено зітхають, забувши про колишнє. Жанна навіть матері зраділа… своїй.

Вона подзвонила через месенджер о сьомій вечора, несподівано руда й вибухово яскрава, з мегакороткою зачіскою та нескінченним потоком слів. Мати підстрибувала й торохтіла без упину, жестикулюючи руками настільки жваво, що планшет за час їхньої короткої розмови зсовувався і летів додолу не менше чотирьох разів. Жанна споглядала феєрію материнської любові, раз по раз стишуючи звук, хоча це все одно не допомогло, коли «італійська бабуся» побачила ріднесеньких онучат.

— Чао, мої любі, мої солоденькі, золоті мої. Ану ж підійдіть, дайте бабуся вас обцілує. Варечко, поклади рученьку, дай баба вкусить за пальчик. Ти бачила, яка бабуля гарна зробилася? Осьде, це сеньйор Пед­ро бабусі подарунок зробив. Бабуня в справжньому салоні краси була. Класно, а? Правда ж? Ти до мене, моя зірочко, прилетиш, і ми удвох сходимо. Хочеш бути, як бабуля? А подарунки я вам сьогодні вислала. Ждіть і маму слухайтеся. Мамочці відпочивати треба, еге? Ви ж там дивіться, щоб папа маму не обіжав. Не обіжає папа маму?

Зачувши ґвалт, Максим зазирнув до вітальні й жваво помахав тещі кухонним рушником.

— І вам, Петрівно, не хворать. Твою ж дивізію, а що це у вас на голові? Огонь! Горить! Швидше кличте сеньйора Педро, щоб загасив.

Мати поправляла зачіску ще активніше, крутилася в різні боки, неначе жива вогняна куля, а заразом благословляла:

— І я тебе, зятьок, уважаю. Нарешті мужиком став, а то все за Жанночкою та за Жанночкою. Тепер ні шагу назад. Щоб у новому році ти головою став… Чуєш? Як там її? А щоб тебе… ОТГ! О! Головою ОТГ!

— Вашою поміччю, Петрівно, та хоч президентом