Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

Щодвадцять хвилин він заходив у телефонну будку і дзвонив Вірджинії Стіллман. Ситуація була та сама, що й попереднього вечора. Тепер Квінн уже й не чекав почути щось, крім коротких гудків. Це навіть перестало непокоїти. Короткі гудки стали рефреном до його кроків, метрономом, що відмірював чіткий ритм поміж міського гамору. Було щось заспокійливе в тому, що хай коли він набере номер, на нього чекатиме той же звук, незворушний у своєму запереченні, унеможливленні мови й самої можливості мови, наполегливий, як серцебиття. Тепер Віржинія та Пітер Стіллман від нього відтяті. Але він міг бодай заспокоїти сумління думкою, що не здається. Хай би в яку пітьму вони його вели, він їх не полишає.

Він спустився Бродвеєм до 72-ї вулиці, звернув на схід у напрямку Сентрал-Парк-Вест і пройшов уздовж неї по 59-й вулиці до статуї Колумба. Там знову звернув на схід, цього разу по Сентрал-Парк-Сауз до Медісон-авеню, а тоді направо й дійшов до Центрального вокзалу. Покружлявши навмання, він кілометра півтора пройшов на південь, дійшов до точки злиття Бродвею і П’ятої авеню на рівні 23-ї вулиці, спинився подивитися на хмарочос Праску, а тоді змінив курс і попрямував на захід, доки не сягнув Сьомої авеню, де звернув наліво в південному напрямку. На Шерідан-сквер він знову звернув на схід і побрів по Вейверлі-плейс, перетнув Шосту авеню і дійшов до Вашинґтон-сквер. Він пройшов через арку й пішов на південь через натовп, на мить завмерши подивитися на штукаря, який балансував на мотузці, натягнутій між ліхтарем і деревом. Тоді вийшов із маленького парку на південно-східному куті, пройшов через квартал гуртожитків із зеленими газонами і звернув направо на Г’юстон-стрит. На Вест-Бродвеї він знову повернув, цього разу наліво, і пішов до Каналу. Здаючи направо, він пройшов маленький парк і різко звернув на Верік-стрит, проминув шостий номер, де колись жив, і знову взяв курс на південь, повернувшись на Вест-Бродвей там, де він зливався з Верік. Вест-Бродвеєм він дійшов до підніжжя Світового торгового центру, де зайшов у фоє однієї з веж і втринадцяте за день подзвонив Вірджинії Стіллман. Квінн вирішив поїсти, зайшов у фастфуд на першому поверсі й повільно з’їв бутерброд, роблячи нотатки у червоному записнику. Далі він знову рушив на схід, блукаючи вузькими вуличками фінансового кварталу, а тоді пішов далі на південь до Боулінґ-Ґрін, де побачив воду і чайок, що кружляли у полуденному світлі. Він рипнувся сісти на пором до Стейтен-Айленду, але передумав і натомість повернув на північ. На Фултон-стрит звернув направо й пішов на північний схід по Іст-Бродвею, що через міазми Ловер-Іст-Сайду довів його до Чайнатауну. Там вийшов на Бавері, якою добрів до 14-ї вулиці. Тоді відхилився наліво, пройшов навскоси Юніон-сквер і рушив на північ по Парк-авеню-сауз. На 23-й вулиці виманеврував на північ. За кілька кварталів по тому знову здійснив вилазку направо, пройшов один квартал на схід, а тоді певний час крокував Третьою авеню. На 32-й вулиці він звернув направо, вибрів на Другу авеню, звернув наліво, ще три блоки пересунувся на північ, а тоді востаннє здав направо й опинився на П’ятій авеню.

Пройшовши останні сім кварталів до будівлі Об’єднаних націй, він вирішив перепочити. Він сів на кам’яній лавочці на майданчику перед будівлею і перевів подих, лінькуючи на осонні із заплющеними очима. А тоді відкрив червоного записника, вийняв з кишені ручку глухонімого й перейшов на нову сторінку.

Того дня він зробив у блокноті перші записи, що ніяк не стосувалися справи Стіллмана. Натомість зосередився на побаченому за час прогулянки. Він не спинявся обдумати, що робить, і не аналізував можливих сенсів цієї незвичної поведінки. Він хотів задокументувати певні факти, доки не забув.

Сьогодні, як ніколи: волоцюги, бурлаки, мандрьохи, безпритульні та пияки. Каталог — ​від просто злиденних до зламаних. Куди не зверни, вони повсюди, що у добрих районах, що в поганих.

Дехто блукає з певною подобою гідності. Вони ніби кажуть: ви мені тільки дайте грошей, і я скоро долучуся до вас усіх, гасатиму туди-сюди у справах. Інші втратили надію вирватися з власної безпритульності. Вони розлягаються на тротуарі з кашкетами, чашками чи скриньками, навіть не завдаючи собі клопоту підняти на перехожих погляд, надто зрозпачені, щоб бодай подякувати тим, хто таки жбурляє їм монети.

Інші намагаються якось відпрацювати гроші: сліпі продають олівці, пияки миють вікна машин. Дехто розказує історії, зазвичай трагічні оповіді про своє життя, аби хоч чимось віддячитися благодійникам за їхню ласку, нехай хоч би словами.

У декого є справжній талант. Ось, наприклад, сьогодні бачив, як чорношкірий старий витанцьовує, жонглюючи цигарками, — ​колись, мабуть, у водевілях грав, але й досі гідності не втрачає: вбраний у бузковий костюм із зеленою сорочкою і жовтою краваткою, на вустах — ​призабута сценічна посмішка. А є ж іще художники, що малюють крейдою на асфальті, й музиканти, що грають на саксофонах, електрогітарах, скрипках. Інколи трапляються й генії, як‑от мені сьогодні.

Кларнетист непевного віку у капелюсі, що закриває обличчя, сидів, схрестивши ноги, на тротуарі, як заклинач змій. Просто перед ними стояли дві заводні іграшкові мавпочки — ​одна з тамбурином, одна з барабаном. Одна трусила інструментом, а інша по своєму била, створюючи дивний, але точний синкопований ритм, а чоловік імпровізував під нього нескінченні варіації на своєму інструменті, виструнчившись і розгойдуючись туди-сюди, енергійно відтворюючи мавпоччин ритм. Він грав із розмахом і завзяттям, видавав чіткі переплетені мелодії у мінорному ключі, ніби радий сидіти зі своїми механічними друзями, не підводячи погляду, замкнений у світі, який сам же і створив. Мелодії тягнулися й тягнулися, сходячись урешті до одного й того ж пункту, та що довше я слухав, то тяжче було піти.

Всередині тієї музики, у колі її повторів: можливо, це і є місце, де можна врешті розчинитися.

Однак прохачі й артисти — ​лише крихітна частка нашого безпритульного населення. Вони — ​аристократія, еліта серед тих, хто опустився. Тих, кому робити нічого і йти нікуди, значно більше. Багато серед них пияків, хоча це слово й не передає тієї руїни, на яку вони перетворилися. Зрозпачені бугаї у рам’ї, зі скривавленими і вкритими синцями обличчями, вони бредуть вулицями, мов у кайданах. Засинають на порогах, бездумно падають під колеса, валяться на тротуарах — ​куди не поглянь, усюди вони. Хтось помирає від голоду, хтось від переохолодження, інших б’ють, палять, катують.

І на кожну душу в цьому колі пекла припадає по кілька замкнених у своєму безумстві, нездатних вийти у світ за межею свого тіла. Вони ніби й тут, а до присутніх їх зарахувати неможливо. Ось, наприклад, чоловік, який повсюди зі собою тягає барабанні палички й на ходу відбиває по тротуару зухвалий, але позбавлений сенсу ритм, незграбно згорбившись — ​б’є і б’є по цементу. Можливо, він думає, що виконує важливу роботу. Можливо, якби він не робив того, що робить, це місто розпалося б на шматки. Можливо, місяць вирвався б з орбіти й повалився на Землю. Є такі, що розмовляють самі зі собою, бурмочуть, кричать, сиплють прокльонами, стогнуть, розказують собі оповідки, ніби іншому. Сьогодні я бачив чоловіка, що сидів, мов гора лахміття, перед Центральним вокзалом, і доки юрми плинули повз нього, він нажаханим голосом повторював:

— Третій