Читати книгу - "Гіркі землі"

— Чому одні будинки валяться, а інші ні? — задала вона стовпу, цьому ідолові індустріального Борислава, риторичне запитання.

Натомість відповіла мала:

— Дім злих буде зруйновано, дім праведних уціліє.

— То з Біблії?

— Hi, — похитала головою дівчинка. — Се пророцтво, що існує поміж духів.

— Духи прийшли помститись? — здригнулась Ліля.

— Справедливість — не помста. Ходімо вже!

Вони рушили вуличкою, що перейшла тут таки у стежку. З кількох будинків розсипався тільки один, а решта всі виявились праведними. На похилому лузі стояв ще один залізний стовп, але менший і без будки. Довкола нього все було вкрите людськими тілами. Ліля зойкнула.

— Не бійся, — заспокоїла її дівчинка. — Се духи ріпників і либаків.

Вони підійшли ближче. Худі постаті, змарнілі обличчя, драна одежа, вимащена нафтою. Самі чоловіки. Жінки тримались окремо, невеликою купкою.

— Я не піду туди, — позадкувала Ліля. — Боюся!

— Вони звикли на сім місці спати влітку. За се не треба платити.

— А як дощ?

— Понакриваються веретами та й сидять, а що мають робити? Се мені тато розповідав. Так було за Австрії, а тепер Польща.

— Яка Польща? Ти що, з дуба впала? Зараз Україна.

— A-а. Перепрошую. Я за Польщі виросла. Нам треба тут трохи побути. Як на стації чекають, поки потяг надійде, розумієш? Ті люди нічого лихого нам не зроблять. Вони самі розгублені.

— Ясно.

Зрештою, тут ще спокійно. Внизу на Коваліва завалився ще один будинок, і в небо піднявся височезний стовп куряви. Якийсь чоловік підняв голову, подивився у той бік і знову ліг, припав вухом до голої землі зі столоченою травою. Ці люди були такі бідні, що на них аж страшно було дивитись. Дівчата сіли за кущиком ялівцю, окремо від усіх.

— Тобі, певно, дивно, що я не переживаю за свій дім. Він отам, коло 7-ї школи, тобто на Волянці, — раптом згадала Ліля давню назву. — Чи не здається тобі, що я мала би піти туди найперше?

— Було б несправедливо, якби твій дім встояв! Нема чого тобі туди йти!

— Але то я у всьому винна! Я могла відмовитись і не поїхати до Італії. І ще одне. Тато з братом, певно, перетворилися на чорних птахів, а мама не в Бориславі. Що буде, як вона повернеться, а тут таке робиться?

— Тихо! — перебила її дівчина. — Вони говорять!

Люди, що начебто спали, а насправді слухали, що говорить земля, з якої вони вийшли, посідали, або просто поспирались на лікті.

— Чому нас не кличуть до роботи, браття? Вже наша шихта[Зміна.] гейби почалася.

— Ще не все готове, Мироне. Буде нам робота, аякже! Так просто з того світу не вертають.

— Диви, який мудрагель! — зневажливо обізвався хтось з напівлежачих. — Роботи він хоче! А нащо мерцеві робота? Ні їсти, ні пити не потребує.

— Нема нафти, браття, нема. Видите, все позаростало. Я слухав: не чути нафти в землі, пусто, як у видутому яйці.

— Я так скучив за сонцем. Ільку, подивись, яке воно красне! Я буду тутка лежав і ніде не рушуся, хоч би підо мнов земля розсипалася.

— Та одне лиш сонце не змінилося. А що то за стовп залізний, ніхто не знає?

— Спитай у святої Михальди, що вона казала про залізних птахів. Се, певно, їхнє гніздо. Сонечко зайде, птах повернеться на своє сідало.

— Се що тобі когут, Мацею?

— Тихо, браття, тихо, слухайте, що я вам повім! Се не Борислав, я тут ніц не пізнаю. Кілько ми тут лежимо, а сонце ані руш на небі.

— Ми ж мерці, брате, що тут дивуватися? То сонце мерців світить.

— А ви вже два рази мрець, Гриню! — почувся жіночий голос.

— Як то?

— Та зарізали його за дві шістки. Був ще живий, вергли у копанку, і там вдусився.

— Ліпше би ти, Фрузю, за своє дитя подбала. Забула, що струїла і себе, і його?

Десь заплакала дитина. Фрузя затряслася:

— То не моє, бігме, не моє! То Олена вродила і задусила. Її тут нема. Вмерла у криміналі.

Почулися стривожені голоси:

— А є кому дитину бавити?

— Одна вдова з Тустанович бавить. Полюбовник всі гроші від неї забрав, а сам втік до Гамерики. На жебри пішла, довго ходила, і десь в лісі замерзла.

— Ну, то добре.

— Йой, що сі діє! — заквилив тремтячий старечий голос. — Мене за всохлу ялицю гайовий як пса застрілив і прикопав. Я сім літ покутував, ходив, кликав на свій гріб, являвся жінці, аби мене по-людськи поховала. Дарма! Люди сліпі й глухі.

— Було до цісаря явитися! Най би посадив гайового до криміналу.

— Не вільно мені далеко відходити.

— Діду, я чув, цісар приїжджає до Борислава, можете йому скаргу зложити!

— Цісар? Цісар? Сам Франц-Йосиф?

— Я теж чув. Дійсно приїжджає.

— Та хоч би й приїхав, хто нас таких брудних до нього пустить?

— Хоч би здалеку подивитися, чи такий, як на образку!

— Видно, цісар нарешті почув про наші кривди…

— А послухайте мене, люди добрі! — став на ноги високий молодий ще чоловік. — Ви собі як хочете, а я так міркую, що треба вертати до рідної землиці. Бо самі видите, роки минули, цісар давно вже не жиє, а я хочу до себе в Нагуєвичі, де моя родина спочиває. Рідна земля мене прийме, отвориться передо мнов. Я її зрадив, то правда. Але не з добра, самі знаєте. В селі горівки навіть не нюхав, а тут втопився у ній. Як думаєте, прийме мене моя земля чи ні?

— І я з тобов, Василю. Мені трохи далі, до Урожа.

— А я з Опаки, мені не в той бік. Чи є ще хтось з Опаки?

Товариство розділилося. Одні лишалися чекати цісаря. Інші збиралися на села і скоро по тому пішли.

— Вони нас не бачать? — поцікавилася Ліля.

— Доки ми до них не заговоримо.

— То добре, бо не уявляю, про що з ними можна говорити. Може, підемо вже?

— Так, треба йти.

Коли дівчата порівнялися зі старою жінкою у дрантивій хустці, з під якої вилізало сиве волосся, та раптом заспівала:

Не йди, дитино, горою, горою,

Бо стрінешся з бідою, бідою.

А йди, дитино, долинов, долинов,

Будеш добров дитинов, дитинов.[Пісня, яку записав Іван Франко у Нагуєвичах.]

— Як би я хотіла подарувати їй хустку, — прошепотіла Ліля. — Вона би вдягла її до цісаря.

Її раптом охопив безмежний жаль до цієї бідної жебрачки, якою нехтували навіть либаки. Але в Лілі не