Читати книгу - "Японський коханець"

повчальним тоном, яким розповідала Ірині про той принизливий період свого життя. — А що вона не могла контролювати свої м’язи й забруднювалася, чоловіки платили пів-ціни. Інша завагітніла й лежала на матраці з діркою посередині, щоб примостити живіт — за неї платили з лишком, бо гадали, нібито злягання з вагітною лікує гонорею. Коли сутенерам були потрібні свіжі обличчя, нас продавали до інших борделів, і так ми опускалися, аж поки опинилися на самісінькому дні цього пекла. Мене врятувала пожежа, що охопила кілька будинків. Нагодилися журналісти з камерами, і поліцаї вже не могли заплющувати очей: вони затримали нас, дівчат, тремтячих на вулиці, але не заарештували нікого з тих клятих сутенерів та клієнтів. Нас показали по телебаченню, обізвали розпутницями, мовляв, це ми винні в неподобствах, які відбувалися в Аксараї. Нас мали депортувати, але один знайомий поліцай допоміг мені втекти й дістав паспорт». Радміла сяк-так дісталася Італії, де працювала прибиральницею в офісі, а після робітницею на фабриці. Мала хворі нирки, її здоров’я було підірване розпутним життям, наркотиками та алкоголем, але вона була ще молодою, а її шкіра залишалася майже такою ніжною, як в юності — тепер така ніжна шкіра була в її дочки. В Радмілу закохався один американський фахівець, вони одружилися, і він забрав її до Техасу, куди згодом переїхала й Ірина.

Востаннє Ірина бачила діда з бабою в тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятому році: того ранку вони посадили її на поїзд до Кишинева — першого етапу тривалої подорожі до Техасу. Костеа тоді виповнилося шістдесят два роки, Петрута була на рік молодшою від нього. Обоє виглядали набагато гірше, ніж будь-хто з дев’яносторічних мешканців Лак-хаузу, які старіли поступово, з гідністю та щелепами, повними зубів — власних чи штучних. Втім Ірина пересвідчилася, що процес залишається незмінним: людина поступово наближається до фінішу — одні швидше, інші повільніше — і дорогою втрачає все. На той світ нічого не візьмеш. Через кілька місяців Петрута уткнулася головою в таріль з картоплею та цибулею, яку щойно поставила на стіл, і більше не прокинулась. Костеа прожив із нею сорок років і виснував, що жити далі самому не варто. Він повісився на бантині в гамазеї, де його через три дні знайшли сусіди, привернуті гавкотом собаки та меканням недоєної кози. Ірина дізналася про їхню смерть через кілька років від одного судді в справах неповнолітніх у Даласі. Однак про це вона не розповідала.

На початку осені в одному з будиночків Лак-хаузу оселився Ленні Біль. Новий пожилець прибув сюди в товаристві Софії, білої сучки з чорною плямою на одному оці, що робила тварину схожою на пірата. Його поява стала неабиякою подією, бо ніхто з небагатьох тутешніх чоловіків не йшов у жодне порівняння з Ленні. Одні мешкали разом з дружинами, інші лежали на пелюшках на третьому рівні і невдовзі мали переселитися до «Раю», а кілька доступних удовців здебільшого не цікавили жодну з жінок. Ленні Білю було вісімдесят років, але ніхто не дав би йому більше семидесяти; це був найбажаніший особень з усіх, яких бачили тут десятиліттями: густа сива шевелюра, якої вистачало навіть на коротку кіску на карку, неймовірно сині очі, збрижені молодіжні полотняні брюки й парусинові тапочки без шкарпеток. Він ледь-ледь не спричинив заколот серед дам, наповнюючи собою простір, немов випущений з клітки тигр, у знудженій атмосфері жіночого царства. Навіть такий досвідчений керівник, як Ганс Фойгт, запитував себе, що в біса тут робить цей Ленні Біль. Солідні чоловіки, які збереглися так добре, як він, завжди мали молодшу жінку — другу чи третю дружину, яка про них дбала. Директор зустрів новоприбулого з усією сердечністю, на яку був спроможний, якщо взяти до уваги стріляючий біль, якого досі завдавав геморой. Кетрін Хоп намагалася зарадити йому голкотерапією в своїй клініці болю, куди тричі на тиждень приходив лікар-китаєць, але одужання просувалося повільно. Директор зрозумів, що Ленні Біль пробудить до життя навіть тих пригнічених дам, які цілими днями сиділи, задивившись у порожнечу й згадуючи минуле, бо теперішність вислизала від них або проминала так швидко, що вони не встигали цього завважити. І директор не помилився. Назавтра в притулку вже рясніли блакитні перуки, перлові намиста й наманікюрені нігті — щось незбагненне для прихильниць буддизму та захисниць довкілля, які зневажали все штучне. «Ти ба! Це схоже на геронтологічний центр у Маямі», — сказав він Кеті. Жінки билися об заклад, сперечаючись, ким був новоприбулий раніше — актором, модним дизайнером, постачальником творів східного мистецтва чи професійним тенісистом. Кінець здогадам поклала Альма Беласко, повідомивши Ірину, аби та переказала всім, що Ленні Біль був дантистом, але ніхто не хотів вірити, що цей чоловік заробляв на життя, колупаючись у зубах.

Ленні Біль та Альма Беласко познайомилися за тридцять років перед тим. Побачивши одне одного, вони обнялися й довго стояли біля людної реєстратури, а коли нарешті опустили руки, їхні очі були вологими. Ірина не помічала за Альмою таких емоційних сплесків, і якби не її переконаність в існуванні японського коханця, дівчина б вирішила, що це з Ленні жінка зустрічається таємно. Ірина негайно зателефонувала Сетові, щоб поділитися новиною.

— Кажеш, бабусин друг? Я ніколи не чув цього імені. Спробую взнати, хто він такий.

— Як?

— Для цього я маю нишпорок.

Нишпорки Сета Беласко, двоє колишніх бандитів — один білий, другий чорний, обидва антипатичні — займалися тим, що збирали інформацію, перш ніж справа потрапляла до суду. Сет розтлумачив це Ірині на свіжому прикладі. Йшлося про моряка, котрий подав позов проти компанії морських перевезень через виробничу травму, внаслідок якої, як він стверджував, його паралізувало. Нишпорки запросили інваліда до клубу, що мав сумнівну славу, добряче напоїли й зняли відео, де той танцював із найнятою жінкою. Маючи такий доказ, Сет заткнув пельку адвокатові іншої сторони, вони досягли угоди й позбулися нудного судового розгляду. Сет зізнався Ірині, що це поважне доручення в послужному списку його нишпорок; інші могли вважатися набагато непривабнішими.

Через два дні Сет зателефонував їй, щоб призначити зустріч у піцерії, до якої вони часто навідувалися, однак Ірина на вихідні мила п’ятьох собак і могла розщедритися. Вона запропонувала піти до пристойного ресторану; Альма вбила їй у голову благоговіння перед білими скатертинами. «Я плачу», — мовила дівчина. Сет на мотоциклі приїхав по неї й на шаленій швидкості, петляючи між машинами, повіз до італійського кварталу, куди вони приїхали спітнілі, з приплющеними мотоциклетними шоломами зачісками. Ірина зрозуміла, що вбрана не для такого закладу — вона ніколи й не була так вбрана, і зарозумілий погляд метрдотеля це підтвердив.