Читати книгу - "Борва мечів"

— Смертю хлопчика? — майже виплюнув король.

— Хлопчика, — погодилася королева.

— Хлопчика! — луною повторив пан Аксель.

— Ця вража дитина вже остогидла мені до смерті, коли ще й не народилася, — пожалівся король. — Його ім’я зловісно гуркоче мені у вухах і висить темною хмарою на душі.

— То віддайте хлопчика мені! — закликала Мелісандра. — І обіцяю, ви ніколи більше не почуєте його імені!

«Зате почуєте його вереск у вогні» — подумав Давос, але стримав язика. Поки король його не питав, краще було мовчати.

— Віддайте мені хлопчика як підношення Ра-Гльорові, — мовила червона жінка, — і тоді справдиться стародавнє пророцтво. Пробудиться дракон, розгорне кам’яні крила, і королівський престол стане вашим.

Пан Аксель впав на коліно.

— Благаю вас, пане королю, і схиляю коліно! Збудіть кам’яного дракона, змусьте зрадників тремтіти! Так само, як Аегон, ви зараз владарюєте на Дракон-Камені. Так само, як Аегон, ви переможете і здобудете. Нехай лукаві та облудні відчують на собі жар вашого вогню!

— Ваша власна дружина теж благає вас, пане чоловіку. — Королева Селиса впала перед королем на обидва коліна, зчепивши долоні, наче у молитві. — Роберт і Делена споганили наше весільне ложе, зурочили наш із вами шлюбний союз. Хлопчик є гидким плодом їхнього перелюбства. Зніміть тінь прокляття з мого лона, і я народжу вам багато законних синів. Я знаю, що не може бути інакше!

У благанні королева обійняла ноги короля.

— Це ж лише один хлопчик, народжений хіттю короля та соромом моєї сестри у перших!

— Він мій кревний родич. Годі хапатися за мене, жінко.

Король Станіс поклав їй руку на плече, незграбно намагаючись виплутатися з чіпких обіймів.

— Може, Роберт і справді зурочив наше весільне ложе. Він божився, що не мав наміру мене зганьбити, що був п’яний і не знав, до чиєї опочивальні вломився тієї ночі. Та хіба те важливо? На хлопчикові немає жодної вини.

Мелісандра поклала руку на передпліччя короля.

— Господь Світла має ласку та милість до невинних. Немає дорожчої для нього жертви. З королівської крові та його незаплямованого вогню народиться новий дракон!

Станіс не відсахнувся од Мелісандриного доторку так, як від королевиного. Червона жінка мала все, чого була позбавлена Селиса: молоде, пружне та налите тіло, чудернацьку красу серцеподібного обличчя, мідного волосся та неземних червоних очей.

— То було б і справді диво — побачити, як камінь постає до життя, — буркнув король неохоче. — А сісти верхи на дракона… Пригадую, як уперше батько привіз мене до двору; тоді Роберт мусив тримати мене за руку, бо мені заледве виповнилося чотири роки, а йому — п’ять чи шість. Ми тоді погодилися, що король на престолі був надзвичайно величний, а дракони — моторошно жахливі.

Станіс пирхнув.

— За багато років по тому батько сказав нам, що Аерис того ранку порізався на лезах престолу, і його місце посів Правиця. Виявляється, таке величне враження на нас справив Тайвин Ланістер.

Пальці його пробігли поверхнею столу, прокладаючи шлях крізь мальовані гори та долини.

— Роберт наказав зняти черепи, коли вдягнув корону, але не зміг себе змусити їх знищити. Крила дракона над Вестеросом — о, то було б таке…

— Ваша милосте! — нишком пропхався наперед Давос. — Чи можу я сказати слово?

Станіс захряснув рота, аж зуби клацнули.

— Мосьпане князю на Мокрохащах! Навіщо ж я поставив вас Правицею, як не на те, щоб дослухатися до ваших слів? — Король поблажливо махнув рукою. — Кажіть, що маєте.

«О Воїне, додай мені мужності.»

— Я мало знаю про драконів, а про богів і того менше… ось тут пані королева говорили про зурочені прокляттями шлюби… але ж немає гіршого прокляття, ніж те, що падає на вбивцю родичів — ані в очах богів, ані в очах людей.

— Немає богів, окрім Ра-Гльора та Іншого, чиє ім’я не можна казати вголос! — Мелісандрині вуста стиснулися у тверду червону риску. — Маленькі люди завжди клянуть те, чого не можуть зрозуміти.

— Я й сам — людина маленька, — мовив Давос, — тому прошу пояснити мені, чому розбудити великого кам’яного дракона аж ніяк неможливо без малого Едріка Шторма.

Давос рішуче налаштувався проказувати ім’я хлопчика вголос якомога частіше.

— Лише смертю можна заплатити за життя, пане мій. Великий дарунок вимагає великої пожертви.

— Де велич у дитині, уродженій поза шлюбом, без закону?

— Він має у своїх жилах кров короля. Ви бачили, на що здатні навіть краплі такої крові…

— Я бачив, як ви спалили кілька п’явок.

— І двоє облудних королів померли.

— Робба Старка було вбито з волі князя Вальдера, господаря на Переїзді. А Балон Грейджой, скільки ми чули, звалився з мосту. Кого вбили ваші п’явки?

— Невже ви сумніваєтеся у силі Ра-Гльора?

«Оце вже ні.» Надто добре Давос пам’ятав живу тінь, яка видряпалася з Мелісандриного лона тієї ночі під Штормоламом, чіпляючись чорними руками за її стегна. «Треба дивитися, куди ступаєш, бо наступна тінь може прийти по мене.»

— Навіть цибульний перемитник у змозі відрізнити дві цибулини від трьох. Вам, ясна пані, бракує одного короля.

Станіс пирхнув схвальним смішком.

— Упіймав вас мій Правиця, ласкава пані. Двоє — це не троє.

— Певно ж, ваша милосте. Один король може померти випадково, двоє — також… але троє? Якби Джофрі трапилося померти осяяним славою, увінчаним владою, оточеним військом та Королегвардією — хіба не показала б його смерть справжню міць руки Господньої?

— Напевне, показала б. — Здавалося, король з неохотою цідить із себе кожне слово.

— Або ні. — Давос, як умів, ховав свій страх.

— Джофрі помре! — оголосила королева Селиса, непорушно певна своїх слів.

— Може, насправді уже й помер! — додав пан Аксель.

Станіс зиркнув на них роздратовано.

— Та ви що — мартоплясові ґави? Каркаєте на мене по черзі, мовби навчив хто. Годі вже!

— Пане чоловіку, послухайте ж мене… — почала була королева.

— Навіщо? Двоє менше за трьох. Королі вміють рахувати незгірш перемитників. Ідіть собі.

Наказавши, Станіс обернувся до них спиною. Мелісандра допомогла королеві стати на