Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Тисячолітній Миколай 📚 - Українською

Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тисячолітній Миколай" автора Павло Архипович Загребельний. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 249 250 251 ... 260
Перейти на сторінку:
і твій чи й не твій здивований і стривожений крик: «Сестра, де я? Сестра!»

Я й тепер мало не вигукнув: «Сестра!», але вчасно спам’ятався, пошепки покликав:

— Окса… Оксано! Що це зі мною?

Біла тінь наполохано метнулася вбік, ніби хотіла сховатися або втікати, але здолала свій страх, повернулася і пішла до мене, попливла, напливла, заповнюючи весь простір, і я, ще нічого не знаючи, не розуміючи, але вже пройнятий якимсь невидимим жахом, хоч ще й крізь потьмарення, але вже виразно побачив, що це не Оксана, а Ольга Филофіївна… Сон, марення, наслання?

— Олько, ти? Де це я? — спробував я поспитати, але голос мені пересікся, крізь пошерхлі губи не видобулося жодного звуку.

Жінка вткнулася мені в груди лицем і мовчки заплакала. Я заплющив очі, щоб знову впасти в рятівну непам’ять, але свідомість працювала чітко, я відчув запах цієї несподіваної жінки і впізнав той запах…

— Олько, я тебе впізнав. Що зі мною? Де Оксана?

Вона вхопила мої руки, притиснулася до них обличчям.

— Ой, Миколо-Миколонько! О, боже, ожив, яке щастя! І яке ж у нас нещастя, о бо!.. Ти ж тоді так закоцюб, що не могли розігнути, вже ніхто й не вірив, що оживеш з того морозу… Цілу ж ніч на морозі, казали, градусів сорок, а мо’ й більше…

— Де Оксана? — вперто повторив я.

Вона трохи відійшла від мене, помовчала, тоді ледь чутно прошепотіла:

— Поховали… Ти ж отак — цілий тиждень…

Я нічого не розумів.

— Похова?.. Що ти кажеш, Олько, про що? Я питаю тебе про Оксану, а ти…

— Вона вмерла, — сказала Олька і знов заплакала.

— Оксана? Вмерла? Але ж я її — до лікарні! І сам сидів, стеріг…

— Не встеріг, Миколо, бо від смерті не встережеш і не вбережеш…

— А як же лікарі? Що ж вони?

— Нічого не змогли…

— А дитина? Де дитина?

— Мертве було в ній… Воно її й труїло… Вмирало само і матір свою…

Що вона говорить і про що? І коли я справді був мертвий, то невже ожив тільки для того, щоб почути весь цей жах?

Я знов заплющив очі і вже не бачив Ольки. Може, її тут і не було? І, може, нічого не було?

— Ти йди, — сказав я Ольці,— мені треба подумати…

— Нікуди я не піду! — твердо заявила вона. — Не зоставлю тебе й на хвилину! Ти ж слабіший малої дитини. Оксана веліла мені…

— Оксана?

— Атож.

— Як же вона могла тобі веліти, коли вона?.. Ти ж сказала…

— Прикликала мене і веліла…

— Прикликала? Як?

— Написала мені листа…

Я нічого не розумів. Оксана писала листи тоді вночі, вмираючи в коридорі районної лікарні? Коли я сидів на східцях і… Не покликала мене, а писала лист Ольці? Я нічого не розумів…

А чи я розумів коли-небудь Оксану, пробував це зробити?

— Олько, ти тут? — спитав я, не розплющуючи очей.

— Та тут же, тут, біля тебе, хіба ж я тебе можу покинути такого безпомічного? — простогнала вона і заплакала.

— Не плач, я вже скоро встану. Ти мені тільки скажи: де я?

— Та де ж? У себе вдома! Головний лікар велів тебе перевезти сюди, бо там у лікарні хто вже й умер, то вмре ще раз — таке там лихо! І уколи тут тобі робили, а тоді вже я сама…

Лікарня, уколи, головний лікар, цей нещасний переполовинений чоловік — яка марнота! Я повинен був думати про Оксану! Повинен… пови… по…

— Олько, а поглянь у спальні там у великій рамці висять фотографії наших батьків, а над ними — рушник з півнями… Чи є той рушник?

— Та ондечки ж ті півні! Чи тобі до півнів оце, як ти й голосу не відведеш!..

Що вона могла знати? Коли то було: торік, позаторік? Прийшов номер «Літературної України», і вся газета — з оповідань якихось невідомих авторів. Чомусь впала мені в око невеличка новела Симоненка «Кукурікали півні на рушниках», може, тому, що й у нас був рушник з півнями, вишитий ще Оксаниною бабусею: два червоні півні, з розкішними хвостами, гордо виставили один насупроти другого гребенясті голови, а між ними пишна, як панікадило, червона квітка! Я читав новелу, здавалося, нічого не було в ній занадто сумного, та Оксана, слухаючи, несподівано заплакала, я кинув газету, став заспокоювати Оксану, втішав її, питав, чого плаче, але вона не могла відповісти і вже й не плакала, а ридала, і я тільки й здатен був, що обійняти її, гладити їй голову, бурмотіти безладні слова.

Щоб утримати біля себе жіночу душу, треба її знати і розуміти, а я міг тепер згадати тільки свої нікчемні безладні слова. Який жах!

Та хіба ж то й усе? Хіба прогонисте дівча не зиркало довгооко з-за плеча свого брата чи то на шахівницю, чи то на мене з безмежної далечі років? І хіба не було ночі на Рейні, і чорної груші серед снігів, і залізної каюти на дніпровському буксирі «Матіас Ракоші», і рипливих дощок у підвалі тьоті Тоні, і віднайдення в Каховці, і райських дніпровських пісків біля Прорізі, і наших ночей на агростанцїі? А сльози Оксанині того ранку, коли прийшла вість про смерть Сталіна, а тоді лихоманкове палання її довгих очей над мертвим професором Черкасом і настирливе, майже відчаєне допитування: «А де ж ти поховаєш мене, Миколо? Тут ще й кладовища свого немає. Де ж ти поховаєш мене?» Я тоді нагримав на неї і, мабуть, відштовхнув, відторгнув од себе її душу назавжди, не перейнявся її тривогою, не вловив передчуття, що жило в ній і подавало далекий голос перестороги.

О, прокляття нашій одвічній глухоті!

В кімнаті було тепло. Десь у підвалі стугонів жовтим мазутним полум’ям міцний чавунний котел, гнав гарячу воду по трубах до батарей, встановлених мною в усіх кімнатах. Професор Черкас заповів мені свою бібліотеку і все майно, ми з Оксаною перебралися сюди, прибудували спальню, ще дві кімнати, влаштували на горищі мансарду-книгосховище, обладнали дім для життя довгого, щасливого, може, вічного, а вийшло… Я обережно посунув руку на сусіднє ліжко, Оксанине, в спальні було тепло, може, й жарко, а постіль Оксанина була холодна, як лід, і порожня, порожня! Я мимоволі відсмикнув руку, радіючи, що в кімнаті темно, світло пробивається тільки крізь ледь відхилені двері до кабінету і Олька нічого не побачила. Зате я побачив, що вона моститься на підлозі біля дверей до ванної кімнати, побачив і вжахнувся: невже вона всі ночі спала отам під дверима!

— Олько, ти

1 ... 249 250 251 ... 260
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тисячолітній Миколай», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тисячолітній Миколай"