Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Леобуржці допомогли Феді підвестися. Джекі підставила йому плече. Лікарі в Ратуші поверхнево оглянули його та вкололи знеболювальне, але їй так ніхто нічого не розповів. Залишалося чекати на лікаря Шварца або когось з університетського шпиталю, проте все це потребувало часу. А Федя ледве тримався на ногах, і йому точно зараз був потрібен відпочинок.

У двері постукали, Джекі здригнулася. В руці леобурзького добровольця, що їх супроводжував, з’явився револьвер: він штовхнув двері й відійшов убік.

На порозі стояв худий старий у чорному костюмі. В душі Джекі ворухнулося щось світле, майже забуте — Агнесин спогад. Вона його любила. Старий був на її боці, коли загинув батько.

— Свенсон...— прошепотіла Джекі.

— Я гадаю, що вам знадобляться ці речі, панно... Агнесо,— прорипів старий і простягнув їй чоловічу сорочку та штани, ймовірно, з гардеробу Тео. Джекі кивнула, Свенсон глипнув на Федю, але втримався від питань.

— У будинку є вода?

— Котел уже нагрітий.

Свенсон залишався в будинку. Він був тут і чекав на повернення господарів.

— Ви вільні,— сказала Джекі добровольцям.— Ми далі вже самі.

Джекі завела Федю до ванної кімнати й усадовила на стілець. Хлопець здригався від найменшого дотику і досі не вимовив ані слова. У грудях переполошеним птахом билася тривога. Джекі здогадувалася про те, що він витерпів. Але вона й гадки не мала, яким він повернувся.

— Ось так, обережно,— дівчина взяла в шафі ножиці й одним рухом розрізала його брудну сорочку.

Й тут-таки придушено скрикнула і притулила крижані пальці до вуст. Його спина була вкрита дрібними ранами: ножові порізи, опіки, синці, садна, відбитки якихось знарядь тортур, про які вона могла лише здогадуватися. На Феді буквально не було живого місця. Так, його катували зі смаком і знанням справи. Згодом ці ушкодження перетворяться на потворні шрами.

— Не дивися туди,— жорстко мовив Федя.

Його голос здався їй чужим. Це були перші слова, які він вимовив у її присутності. Джекі важко зітхнула і зняла з нього сорочку.

— Я помию тебе і змащу рани.

Він не відповів.

В очах у Джекі періодично тьмарилося, ніби вимикалося світло. Дівчина навіть не помітила, коли у ванній з’явився Свенсон, просто потрібні речі вчасно з’являлися поруч — мазь для ран, бинти, пластир, чистий рушник. У грудях Джекі ворушилося щось холодне й липке. «Він вижив, це головне»,— повторювала вона як мантру, але насправді розуміла, що її Феді більше не існує. Він залишився біля того мосту, коли пожертвував своїм життям заради неї. І ким тепер став чоловік, що сидів перед нею, вона не знала.

Джекі хотіла вийти з ванної, щоб розстелити ліжко, але Федя раптом стиснув її руку.

— Пострижи мене.

— Що?

Федя поглянув на неї крізь тонку шпарину розпухлих повік. Його погляд був холодний і рішучий.

— Зістригай усе. Геть усе.

Вони зі Свенсоном перезирнулися, і дворецький простягнув їй ножиці й лезо.

— Як забажаєш.

Біляві пасма падали до ніг Джекі, й вона насилу стримувала сльози. Коли вона закінчить, її Федя зникне назавжди. Вона ніби одну по одній обтинала нитки, що поєднували її з минулим, з їхнім світом, з тривожними вечорами в будинку «потойбіч». Вона згадала, як Федя підрізав нерівні пасма, що лишилися від зеленої шевелюри після її нічного нападу люті. Тої миті колишня Джекі теж залишилася в минулому.

— Готово.

Джекі зістригла волосся так коротко, як змогла. Федя ледь помітно кивнув. Джекі допомогла хлопцеві підвестися зі стільця і дійти до ліжка. Вкладаючись, він скривився від болю, а тоді важко зітхнув і заплющив очі. Джекі вкрила його ковдрою і вже хотіла відійти, але він знову схопив її за руку. Пальці переплелися, Джекі опустилася на край ліжка.

— Не йди.

— Не піду,— вона схилилася й поцілувала його в куточок вуст.— Ніколи не піду.

— Гадаю, це по тебе.

Тео здригнувся і розплющив очі. Дідько! Заснув стоячи, прихилившись до стіни. Лейла вийшла з єдиної вцілілої в Ратуші вбиральні й витирала вологе волосся шматком рядна. Чужі штани й сорочка були їй завеликі, вигнанка здавалася втомленою і розлюченою, але не намагалася втекти, хоча це не склало б для неї особливих труднощів.

Тео простежив за її поглядом і побачив двох леобуржців, що спускалися сходами.

— Може, нарешті знайдуть тобі якусь справу, щоб ти припинив ходити за мною, як теля на прив’язі.

— Про це і не мрій.

— Тео! — гукнув один з добровольців.— Ти маєш це бачити.

— Вже йду,— буркнув Тео й обернувся до Лейли.— А ви поки що складіть товариство моїй подрузі.

— Гадаєш, я не впораюся з двома? — глузливо промуркотіла Лейла.

— Цілком упевнений, що впораєшся, але краще б тобі цього не робити, бо шукатиму тебе я,— Тео торкнувся її щоки, Лейла капризно надула губи і відкинула його руку.— І я тебе знайду.

Тео спустився з вежі. На площі шикували полонених, леобуржці розтягували купи понівеченого заліза, звільняючи дорогу. Десь на лівому березі досі гриміли постріли. Перед входом до Ратуші стояла машина: потужні колеса, ґратчаста платформа з панеллю керування і безліччю важелів, вежа з величезною тарілкою на ній. Яблонський наблизився, роздивляючись установку, і торкнувся холодного металу.

— Що це? — зачудовано видихнув він.

— Це купа заліза,— тихо відповів хтось позаду нього,— за допомогою якої Едвард урятував нам життя.

Тео обернувся. Позаду стояла Ґрета — стрижена, в пошарпаній австрійській шинелі, руки перемазані чорним. Сльози струмочками розмили бруд і кіптяву на її щоках.

— Де він? — Тео відчув, як усередині все стискається і крижаніє.

Ґрета махнула рукою кудись праворуч, але навіть не звела на нього погляду. Тео зробив крок, але дівчина схопила його за руку.

— Є дещо,— вона витягнула з кишені три жовті камінці. Краї одного почорніли.— Я не знаю, що це, та ці камені — серце машини. Я витягла їх з механізму. Підозрюю, що на них можуть полювати. Ти маєш їх зберегти. Бо ти зможеш, я знаю.

Тео розгублено кивнув, запхнув кристали до кишені куртки і кинувся до юрби леобуржців, за якими було помітно білі накидки лікарів. Яблонський насилу протиснувся і зненацька зупинився.

Данило лежав на дерев’яному ящику з-під снарядів. Рукав австрійської шинелі обгорів, його правиця обвуглилася, стала геть чорною. Обличчя було бліде, але наче світилося на тлі брудного