Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

— Це доводить, що я хвилююся за тебе, любий.

— Це доводить також, що ти не поважаєш моє право на особисте життя і не віриш у мою розсудливість.

Мандор відкашлявся.

— Привіт, Даро.

— Розумію, що ти міг розцінити це саме так, — сказала вона мені, а тоді відповіла Мандору: — Привіт, Мандоре. Що в тебе з рукою?

— Непорозуміння, спричинене певними архітектурними особливостями, — відповів він. — Ти надовго зникала з очей, хоч, звісно, це не означає, що зникала і з моїх думок теж.

— Дякую, якщо це комплімент, — відповіла вона. — Так, час від часу я вдаюся до самітницького способу життя, коли надто втомлююся від товариства. Хоча, лицарю, не тобі про це казати. Адже ти й сам надовго ховаєшся в лабіринтах шляхів Мандора... якщо, звісно, ти буваєш саме там.

Він уклонився.

— Отже, леді, ми з тобою схожі створіння.

Очі її звузилися, але голос лунав рівно, коли вона відповіла:

— Можливо. Так, інколи мені здається, що ми з тобою споріднені за духом, може, навіть більше, ніж це виказується в буденних справах. Останнім часом ми обоє багато мандрували по всіх усюдах, чи не так?

— Але я був необережний, — сказав Мандор, показуючи свою ушкоджену руку, — а ти, очевидно, ні.

— Я ніколи не конфліктую з архітектурою, — відказала вона.

— І з іншими непередбаченими речами? — запитав він.

— Я намагаюся працювати з тим, що є на місці, — відповіла вона.

— Зазвичай я теж.

— А якщо це неможливо? — запитала вона. Він здвигнув плечима.

— Іноді трапляються зіткнення.

— Ти свого часу пережив багато зіткнень. Чи не так?

— Не можу заперечити, але це було дуже давно. Ти й сама, гадаю, маєш дуже войовничу вдачу.

— Досі була такою, — сказала вона. — Нам, дійсно, варто одного дня розповісти одне одному про наші непередбачувані пригоди та зіткнення. Хіба не дивно буде, якщо виявиться, що ми схожі в усьому?

— Я дуже б цьому здивувався, — відповів він.

Ця пікіровка мене здивувала й трохи налякала, хоч я міг керуватися тільки своїми відчуттями, не маючи й гадки, про що конкретно йдеться. Дійсно, вони були чимось схожі, і мені не доводилося чути таких відточених та підкреслених реплік за межами Амбера, де така гра словами практикується досить часто.

— Перепрошую, — сказав Мандор, звертаючись до усіх і ні до кого особисто, — але маю зайнятися відновленням після ушкодження. Дякую за гостинність, мілорде. — Він уклонився Сухаю. — А тобі за втіху знову бачити тебе на своєму шляху. — Це він сказав Дарі.

— Ти щойно прибув, — сказав Сухай, — я навіть не встиг пригостити тебе напоями. Через тебе я стаю поганим господарем.

— Не хвилюйся, старий друже, ніщо у світі не може тебе так перевтілити, — посміхнувся Мандор. Прямуючи до проходу, що відкрився в скелі, та проходячи повз мене, він затримав на мені погляд: — Побачимося, — сказав він, а я кивнув у відповідь.

Він пройшов крізь скелю, і вона знову закам’яніла у нього за спиною.

— Його маленькі вистави не можуть не захоплювати, — зауважила моя мати. — Ще й без жодних репетицій.

— Витонченість, — прокоментував і Сухай. — Має її від народження.

— Цікаво, хто помре сьогодні? — сказала вона.

— Не впевнений, що тут є логічний зв’язок, — відказав Сухай.

Дара розсміялася.

— А якщо є, — сказала вона, — жертва сконає за всіма правилами хорошого тону.

— Ти звинувачуєш чи заздриш? — спитав він.

— Ані те, ані інше, — відповіла вона. — Бо я теж кохаюся на артистизмі та тонкому гуморі.

— Мамо, — втрутився я, — на бога, що відбувається?

— Що ти маєш на увазі, Мерліне? — запитала вона.

— Колись давно я поїхав з дому. Ти послала слідом демона знайти мене та наглядати за мною. Схоже, ця демониця може розпізнати особу з амберською кров’ю. Тому виникла плутанина між мною і Люком. Вона розв’язала це питання, наглядаючи за нами обома, доки Люк не розпочав робити спробу за спробою мене вбити. Тоді вона захистила мене від Люка і взялася визначати, хто ж з нас є її справжнім підопічним. У неї навіть був роман із Люком упродовж певного часу, а згодом вона взялася переслідувати мене. Я мусив би здогадатися, що тут криється щось таке, коли вона почала настирливо випитувати у мене ім’я моєї матері. Очевидно, Люк також не плескав язиком щодо того, чий він син.

Вона розсміялася.

— Гарна виходить картинка, — почала вона. — Крихітка Джасра та Принц Темряви...

— Не намагайся повернути розмову на інше. Подумай, наскільки це принизливо для дорослого чоловіка, коли його мати посилає демонів наглядати за ним.

— Однина, не множина. Був тільки один демон, любий.

— Яка різниця? Це справи не міняє. Чого ти домоглася цим своїм захисним проектом? Образила мене...

— Ця ти’їґа, можливо, врятувала тобі життя, ще й не один раз, Мерліне.

— Ну, так... Але ж...

— Ти радше волієш бути мертвим, ніж під захистом? Тільки тому, що захист йде від мене?

— Річ не в цьому!

— Тоді в чому?

— Це виглядає так, наче ти була впевнена, що я не міг сам подбати про себе, і...

— Але ж ти й насправді не міг.

— Але ти не могла про це знати. Мене обурило те, що ти виходила з припущення, ніби я потребую, аби в Тіні мене супроводжувала дуенья, наче я наївний, довірливий, легковажний...

— Гадаю, це ще більше зачепить твоє самолюбство, але скажу, що саме таким ти й був, вирушаючи в місце, яке настільки разюче відрізняється від Дворів Хаосу.

— Але я сам можу про себе подбати!

— Ти досяг у цьому не надто значних успіхів. А ще ти робиш купу необгрунтованих припущень. Що змушує тебе вважати, ніби я взялася до таких заходів виключно з тих причин, які ти назвав?

— Гаразд. Скажи мені, що ти знала, що Люк намагатиметься вбити мене кожного тридцятого квітня. А якщо відповідь буде «так», чому ти просто мене не попередила?

— Я не знала, що Люк намагатиметься вбити тебе кожного тридцятого квітня.

Я відвернувся. Я стиснув кулаки