Читати книгу - "Учта для гайвороння"

— Вони леви, — мовив одноокий. — Цього досить. Я кажу: повісити їх. Тарлі повісив два десятки наших. Час уже почепити кількоро його посіпак.

Пан Гайл подарував Брієнні слабеньку посмішку.

— Отакої, панно, — мовив він. — Треба вам було погоджуватися, коли я кликав заміж. А тепер однак помирати, але вам — дівою, а мені — бідарем.

— Пустіть їх на волю! — заблагала Брієнна.

Жінка у сірому нічого не відповіла. Вона знову роздивилася меча, пергамен, корону зі спижу та заліза. Нарешті сягнула рукою кудись собі під щелепу, наче хотіла сама себе вдавити. Але натомість заговорила… моторошним, зламаним, змученим голосом. Лунав він, здавалося, просто з горлянки і нагадував почасти скрегіт, почасти хрипіння, почасти смертну муку останнього подиху. «Мова змученої душі» — подумала Брієнна, а вголос мовила:

— Я не розумію. Що пані кажуть?

— Вони питають ім’я оцього клинка, — відповів молодий північник у овечому кептарі.

— Вірноприсяжець, — відповіла Брієнна.

Жінка у сірому засичала крізь пальці. Очі її нагадували дві червоні жарини, що палали у тіні. Вона вимовила ще кілька слів.

— Ні, кажуть пані. Назви його Кривоприсяжцем, кажуть пані. Його зробили для зради і ницого вбивства. Пані кликатимуть його «Нещирим Другом». Так само, як тебе.

— До кого ж я була нещира?

— До них, — відповів північанин. — Невже гадаєш, пані забули, як ти присягалася їм службою?

Тарфійська Діва присягалася службою лише одній жінці на всьому світі.

— Не може того бути! — відповіла Брієнна. — Моя пані мертва!

— Смерть і гостьове право, — пробурмотіла Довготелеса Джейна Гедль, — нині вже не ті, що були. Ніхто на них більше не зважає.

Пані Серце-Камінь скинула каптура і розмотала шалик сірої вовни, що вкривав їй обличчя. Волосся вона мала сухе і крихке, біліше за кістку. Чоло мережилося сірим та зеленим, з бурими плямами гниття. Плоть обличчя, зораного борознами, висіла пошматованими смужками від очей до щелепи. У одних борознах загусла кров, у інших, глибших, виднілися кістки черепа.

«Обличчя, — подумала Брієнна. — Її обличчя було таке сильне та вродливе, шкіра — така м’яка та гладенька.»

— Пані Кетлін? — Очі налилися слізьми. — Казали… казали, що ви померли…

— Саме так, — відповів Торос Мирійський. — Фреї розпанахали їм горло від вуха до вуха. Коли ми знайшли пані коло річки, вони були мертві вже три дні. Гарвін благав мене подарувати їм цілунок життя, але минуло надто багато часу. Я не хотів цього робити, і тоді князь Берік приклав свої вуста замість мене, і вогонь життя перейшов від нього до них. І пані… підвелися. Хай боронить нас Господь Світла. Відтоді пані знову ходять цією землею.

«Невже я досі сплю? — спитала себе Брієнна. — Невже це нове жахіття, навіяне зубами Гризла?»

— Я ніколи не зраджувала мою пані. Скажіть їм. Присягаюся Седмицею. Присягаюся на мечі!

Істота, що колись була Кетлін Старк, знову схопилася за горло, затискаючи пальцями довгу жахливу рану на шиї, і вичавила з себе ще кілька хрипів.

— Слова — то вітер, — сказав північник Брієнні. — Пані кажуть, ти мусиш довести свою вірність.

— Як? — запитала Брієнна.

— Власним мечем. Його звуть Вірноприсяжець, чи не так? То покажи, яка ти вірна присязі, кажуть мосьпані.

— Чого пані бажають від мене?

— Вони бажають бачити свого сина живим. Або людей, що його вбили — мертвими, — відповів здоровань. — Вони бажають влаштувати гайворонню учту незгірш Червоного Весілля. З Фреїв та Болтонів. І ми згодуємо тих покидьків гайворонню, одного за одним, скількох пані забажають. А від тебе вони вимагають життя Хайме Ланістера.

«Хайме.» Ім’я різонуло, крутнулося ножем у животі.

— Пані Кетлін, я… ви не розумієте… Хайме, він… він врятував мене від зґвалтування Кровоблазнями, а потім повернувся, стрибнув у ведмежу яму битися проти звіра голіруч… присягаюся, він вже не той, яким був. Він послав мене по Сансу, щоб я вберегла її та захистила… і не брав участі у Червоному Весіллі…

Пальці пані Кетлін глибоко вп’ялися у плоть шиї. Холоднішим за лід потоком полилися торохтливі слова, покручені та придушені. Північанин переклав:

— Пані кажуть, ви маєте обирати. Беріть меча і вбийте Крулеріза. Або ходіть на шибеницю за зраду. Меч або зашморг, кажуть пані. Обирайте, кажуть пані. Обирайте!

Брієнна згадала свій сон, у якому вона чекала в батькових палатах на юного нареченого. Тоді, уві сні, вона відкусила собі язика. «І трохи не захлинулася кров’ю.» Вона глибоко вдихнула, судомлячись, і відповіла:

— Я не хочу обирати.

Настала довга тиша. Тоді пані Серце-Камінь заговорила знову. Цього разу Брієнна сама зрозуміла слова. Їх було лише два.

— Повісити всіх, — проскреготіла пані.

— Воля ваша, — відповів здоровань.

Брієнні знову сплутали мотузкою руки і повели геть із печери, кривою кам’янистою стежкою аж на поверхню. Нагорі, на Брієннин подив, панував ранок. Стовпи блідого вранішнього світла падали навскіс між дерев. «Стільки дерев. Вибирай, яке хочеш, — подумала вона. — Далеко ходити не доведеться.»

Справді, далеко її не повели. Під кривою вербою розбійники накинули зашморг їй на шию, щільно затягли і перекинули інший кінець мотузки через товсту гілку. Гайлові Добичу та Подрікові Пейну дісталися в’язи. Пан Гайл волав, що сам ладен убити Хайме Ланістера і хоч кого ще, але Хорт загилив йому по пиці й змусив замовкнути. Собачий шолом знову був у нього на голові.

— Якщо маєш гріхи — сповідати своїм богам — то зараз саме час.

— Подрік не заподіяв вам ніякої шкоди. Мій батько його викупить. Тарф кличуть сафіровим островом. Надішліть Подріка з моїми кістками до Надвечір’я, і матимете сафіри, срібло, що душі заманеться.

— Я хочу назад свою дружину та доньку, — мовив Хорт. — Поверне їх мені твій батько? Якщо ні, то хай гойдає себе сам. Малий згниє отут, поряд з тобою. А кістки твої згризуть вовки.

— То ти їх вішатимеш, Лиме? — покликав одноокий. — Чи забовкаєш до смерті?

Хорт вихопив кінець мотузки у чолов’яги, що його тримав.

— Ану подивимося, якого танку ти станцюєш, — мовив він і смикнув.

Брієнна відчула, як конопляна мотузка стискається, ріже шкіру, підсмикує вгору підборіддя. Пан Гайл шпетив розбійників з гідним подиву красномовством, але Подрік не казав ані слова.