Читати книгу - "Щиголь"

Середньовічні голоси, строгі, віддалені. Могутня сила неприкрашеної пісні.

Я, власне, навіть не засмутився, а радше відчув себе так, як тоді, коли дантист нахилявся над моїм останнім і найбільш проблемним зубним каналом і казав: «Ну, тепер майже все!»

24 грудня

Дорога Кітсі!

Пробач мені за ту халепу, яку я тобі підсунув, але я хочу, щоб ти знала: це аж ніяк не пов’язане ані з тобою, ані з будь-ким із вашої родини. Твоя мати одержить окремого листа, в якому буде трохи більше інформації, але поки що я хочу тебе запевнити особисто, що мій учинок не спричинений нічим, що відбулося між нами, а надто останніми подіями.

Звідки цей скутий голос і неприродно скуте письмо — яке абсолютно не відповідало тим вибухам пам’яті та галюцинацій, що навалювалися на мене з усіх боків, — я не знав. Мокрий сніг налипав на шибки з якоюсь історичною вагою: голодоморів, армій на марші, нескінченного смутку, який приходив у вигляді дрібного дощу.

Ти знаєш і сама нагадувала мені про це, що в мене численні проблеми, які почалися задовго до того, як ми з тобою стали зустрічатись, і жодна з них не виникла з твоєї вини. Якщо твоя мати захоче довідатися про твою роль в останніх подіях, порадь їй поговорити з Тессою Марґоліс або — навіть краще — з Ем, яка з великою радістю поділиться своїми міркуваннями щодо мене. Крім того — це абсолютно не пов’язане зі змістом мого листа, — я закликаю тебе більше ніколи, в жодному разі не впускати в дім Гейвістока Ірвінга.

Кітсі в дитинстві. Її красиве волосся падає на обличчя. Заткніться, придурки, а то я все розповім батькам.

Останнє, але дуже важливе…

(ручка застигла над цим рядком)

я хочу тобі сказати, що ти була неймовірно гарною на вечірці і я був дуже розчулений, що ти наділа сережки моєї матері. Вона безумно любила Енді, вона полюбила б і тебе, і їй дуже хотілося б, щоб ми були разом. Пробач мені, що так не сталось. Але я сподіваюся, що в тебе все буде гаразд. Чесно.

З любов’ю

Тео

Запечатав, надписав адресу, відклав. На стійці рецепції марки точно є.

Дорогий Гобі,

мені важко писати цього листа, і я прошу в тебе пробачення за те, що його пишу.

Мене кидало то в жар, то в холод. Перед очима миготіли зелені цятки. Температура в мене піднялася так високо, що стіни кімнати почали стискатися.

Справа не в тих фальшивих виробах, які я продав. Гадаю, ти незабаром довідаєшся, що насправді штовхнуло мене на цей крок.

Азотна кислота. Лампова сажа. Меблі — як живі створіння, з плином часу на них також з’являються позначки й шрами.

Сліди часу, видимі й невидимі.

…не знаю навіть, чи варто про це розповідати, але я все думаю про хворе цуценя, яке ми з мамою знайшли на вулиці в чайнатауні. Воно лежало між двома сміттєвими баками. Маленький пітбуль, дівчинка. Брудна, смердюча. Шкіра та кістки. Надто слабка, щоб звестися на лапки. А люди просто проходять повз. Мені стало так її шкода, і мати пообіцяла, що коли вона ще буде тут, коли ми поїмо, то ми її заберемо. Й коли ми вийшли з ресторану, вона була ще там. Тож ми взяли таксі, я тримав цуценя на руках, а вдома мама поставила їй ящик на кухні, й собачка була така щаслива, що лизала нам обличчя, вона випила тонну води і з’їла собачу їжу, яку ми їй купили, а незабаром усе виблювала.

Одне слово, щоб не розтягувати цю історію, — цуценя здохло. Це була не наша провина. Але нам здавалося, що наша. Ми повезли її до ветеринара, накупили спеціальної їжі, але цуценя ставало слабшим і слабшим. Ми обоє на той час уже так до неї звикли. І мама знову повезла її до фахівця в медичний центр для тварин. І ветеринар сказав, що собачка хвора, я вже не пам’ятаю, як він назвав ту хворобу, і була хвора вже тоді, коли ми її знайшли, і я розумію, це не те, що ви хотіли б почути, але буде милосердніше приспати її просто зараз.

Рука в мене нервово смикалася, ковзаючи по паперу. Але в кінці сторінки, коли треба було перейти на іншу, я зупинився, спантеличений. Моє прощання, яке здавалося мені невагомістю, останнім злетом свідомості, на папері виявилося зовсім не таким ефектним, яким я його уявляв. Почерк кривий, літери наповзають одна на одну, і моє письмо не є зрозумілим, зв’язним чи бодай читабельним. Мусив бути коротший і простіший спосіб подякувати Гобі за все, що він для мене зробив: принаймні сказати йому, що він не повинен переживати, він завжди ставився до мене добре й зробив усе від нього залежне, щоб допомогти мені, так само як ми з мамою зробили все від нас залежне, щоб допомогти тому малому пітбулеві, який — це була важлива деталь, але я не хотів надто затягувати історію, — попри всю свою приязну ласкавість наробив нам лиха в ті дні, які передували його смерті, по суті, зруйнував нам усе помешкання й подер канапу на клапті.

Сльозливий, самозакоханий і позбавлений будь-якого смаку. Моє горло щеміло так, наче його вишкрібали лезом.

Знімімо оббивку з цієї меблі. Ти бачиш, у ній завелися деревні черви. Треба обробити її купринолом.

У ту ніч, коли у ванній Гобі нагорі я проковтнув надмірну дозу, сподіваючись, що вже не прокинусь, а проте прокинувся, притискаючись щокою до шестикутної скошеної плитки на підлозі, я здивувався, якою осяйною може здаватися ця вельми скромна довоєнна ванна кімната, коли дивишся на неї з потойбічного світу.

Початок кінця? Чи кінець кінця?

Fabelhaft[224]. Такої розваги я ще не мав.

Спочатку одне, потім інше. Аспірин. Холодна вода з міні-бару. Пігулки аспірину заскреготіли й застряли мені в грудях, наче я ковтав гравій, і я вдарив кулаком у груди, намагаючись проштовхнути їх, сп’яніння набагато підсилило мою хворобу й спрагу, я розгубився, риболовні гачки повстромлялися мені в горло, вода абсурдно стікала вниз по моїх щоках, я задихався й хрипів і вирішив відкоркувати пляшку вина, сподіваючись, що воно мені допоможе, але воно вливалося мені в горло, як скипидар, обпалюючи й дряпаючи стінки шлунка, може, набрати ванну, чи подзвонити вниз попросити, щоб принесли випити чогось простого гарячого, бульйону