Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

Коли дракон підійшов до мене ближче, його погляд затримався на мені трохи довше з цікавістю розглядаючи мене. Його обличчя не виражало зовсім нічого, а от очі… Ні. Бо в них я ясно бачила вогонь що горів і бажав вирватися назовні і скинути всю ту байдужість з його обличчя. Дракон підійшов до мене ближче, але не достатньо близько, щоб можна було дотягнутися рукою. Він дивився на мене з гори вниз.

– Ну і що ти хотіла мені показати? – його голос був вдавано спокійний, але навіть через цю холодну стриманість я могла помітити, як він нетерпляче поглибився набираючи знайомого спокусливого баритону що змушував табун мурашок бігти моєю шкірою.

– Ось – відходжу в сторону і вказую на страву – сідай ато вистигне.

Кидаю короткий погляд на дракона який застиг на секунду на місці з дивним виразом, розглядаючи страву. Невже спрацювало? 

Зайнявши своє місце я чекаю на нього, він стає навпроти мене і все що нас розділяло це стіл. Дракон кида на мене зневажливий і зверхній погляд.

– Ти зараз знущаєшся з мене! – прошипів крізь зуби.

– Чого б це – спокійно відповіла. Мені було зараз не зрозуміло злився він через те що йому не сподобалося, чи навпаки через те що він щось пригадав.

– Ти мене покликала сюди через якісь… Та я навіть не знаю що це таке, демон мене забери!

– Це запечені млинці – легко відповіла на, що отримала докірливий і гнівний погляд жовтих очей що пропалювали в мені дірку.

Ноксор.

Коли я побачив її в альтанці, то не зміг вже відірвати свого погляду. Мої очі одразу зачепилися за знайому зелену сукню що спокусливо підкреслювала всі її вигини тіла і оголювала плечі на яких я затримався найдовше… Бо перед очима мелькнула прозора картинка де приблизно на них була мітка… А чи була? 

В повітрі я відчував смак солодкого бузку і її хвилювання, а ще… Цитрус! На ній був чужий запах і я знав кому він належить! Я зціпив зуби, щоб стримати свою злість. Мені не подобається чути на ній чужий чоловічій запах!

“Заспокойся.” – прошипіла в моїй голові сутність, змушуючи мене стриматися, щоб не піти звідси або не накоїти дурниць. Я тримався на відстані від неї не дозволяючи собі підійти ближче.

Пройшовши в альтанку вона показує те загадкове “щось” і сідає за стіл по іншу сторону від мене, я ж залишився стояти так і не сівши. Що це? Запах знайомий, але згадати що це не можу. А саме найгірше це те, що ця мала дрібниця б’є мені по чуттям, а в голові миготять неясні картинки.

Я стою в кухні… а поруч вона, крихітні пальчики що скручують тонке тісто, вуста що вигинаються у посмішці, голос що з шаленою захопленістю про щось мені розповідав, а потім погляд сірих очей і сором’язливий рум’янець на щоках що змушує її сховати свій погляд від мого, а далі… Шалений пристрасний поцілунок від якого кипить кров лиш від одного спогаду про нього. 

Це те що я тільки що мигцем бачив у спогадах… і воно викликало тепло в моїх грудях, що змушувало тремтіти й бажати викликати цей засоромлений рум’янець, щоб побачити його ще раз… В голові пробуджується вчорашній вечер і те пекельне бажання спробувати ці вуста на смак!

“Тоді зроби так, щоб це сталося.” – штовхала мене в прірву бажаного сутність.

Я швидко отямившись гаркнув на нього і кинув язвотину їй сам того не бажавши. Я дратувався на рівному місці, сам не розуміючи самого себе! Мені кривило нутро від кожного подиху коли відчував сторонній запах на її тілі! Я хотів… Ні, я нестерпно хотів прибрати з її тіла чужий запах! Щоб від неї пахло лише мною!

– Сідай – спокійно запропонувала мені – ато млинці вистигнуть і вже не будуть такі смачні.

Я впирався самому собі вчепившись рукою у спинку стільця, але їй нічого не відповів.

“Сідай. Досить впиратися. Адже ти прийшов сюди за ще дечим, окрім того, щоб подивитися на її маленький сюрприз.” 

“Якби ти розповів мені б не довелося сюди йти!”

“Якби я тобі сказав ти б сюди не прийшов! Так, що єдиний хто тобі може розповісти про все що ти хочеш знати, це вона. Я тобі вже сказав що і слова не скажу! Запитуй у неї! Вона тобі все розповість.” – твердила сутність обрізаючи всі нитки, щоб піти звідси. Адже він знав що я хочу знати те що забув, але сам говорити він відмовлявся.

Я зі скрипом власних зубів що ледве не кришилися від роздратування сів за стіл. Ну що ж, поговоримо.

Марія.

Я спостерігала за напруженим силуетом дракона що вмостився за стіл, всі його дії і рухи виражали гостроту і стриману різкість, а очі палали насичено жовтим бурштином з витягнутою зіницею що почала помітно пульсувати. 

Це ж наскільки сильно його зараз почало крити?! Мені мимоволі захотілося сховатися під стіл, аби тільки втекти від цього напруженого до неможливості дракона. Але не можна, сама ж покликала, щоб він все пригадав. Да-а, розпочати розмову буде не легко, а от підтримати її буде ще важче.

Та що ж, він так мене поглядом смалить! Зараз дірку зробить! Якщо хоче щось запитати, навіщо тоді мовчить?! Не розумію цього впертого дракона.

– Тобі покласти млинці в тарілку? – намагалася розрядити цю ледве не палаючу напругу, але мені у відповідь пролунала лише тиша – Тобі скільки покласти? – ще раз запитала. Ну ні, на цей раз ти так, просто звідси не підеш! Навіть якщо мені доведеться ці млинці силою в нього запихати! Я зроблю все, щоб він згадав хоч щось!

Хмикнувши, я вже нічого не питаючи забираю у нього тарілку і накладаю декілька млинців ставлю їх перед цим впертюхом. Дракон напружено дивиться на їжу, а потім на мене. Та що він так, на мене дивиться наче я йому отрути в тарілку насипала! Так ще й ні слова не видав після того, як гаркнув на мене!

– Може скуштуєш? – підштовхнула його до дій, але дракон так і не звернув уваги на моє зауваження.

– До чого це все? – запитав гуркотливим голосом.

– Що саме?