Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

– Це все? – він вказав на стіл і альтанку.

– Просто. 

– Що?

– Я хочу з тобою повечеряти, от і все – відповіла.

– Навіщо? – не переставав запитувати коротко недодаючи ніяких деталей.

– Тому що хочу. А ще хотіла дізнатися, як буде тобі смакувати ця страва яку я приготувала.

– І це все лише заради цього – він недовірливо примружив очі.

– Так. – він нахмурився, я поспішила додати – є ще одна причина, але ми ж погодилися ще на початку її не обговорювати.

Поки дракон мовчав про щось роздумуючи я мигцем наклала собі три млинці.

– Ця друга причина якось стосується моїх спогадів?

– Можливо й так, але ми домовилися говорити сьогодні лише на нейтральні теми. Так що, говорити про це немає ніякого сенсу. Адже такі були умови зустрічі. 

Я намагалася тримати себе стримано попри те, що мене зараз розривало купа почуттів. Як і те, що так і рвалося на зовні, щоб стукнути цього впертюха що сидить стовпом! 

Дракон невдоволено нахмурився ставши темніше грозової хмари. Можу припустити що йому щось не сподобалося в моїх словах. Але що саме, він не каже. А що як…

– Якщо звичайно ти не передумав щодо цієї умови – додала і мені у відповідь одразу приліта німа, але ж відповідь! Дракон поморщив носа. Він хоче про це поговорити! Але тоді чому мовчить?

– Ноксоре, якщо хочеш поговорити про це, то навіщо ж ти впираєшся? – запитую і він одразу зводить на мене очі після того, як я назвала його на ім’я. Цей гострий погляд змушує мене вирівнятися у спині до чогось готуючись, принаймні так зреагували мої рефлекси.

Ноксор.

Звівши на неї свій погляд, я примітив що вона трохи відхилилася від столу назад. Мені це не сподобалося. Як і те, що вона приховувала свої емоції від мене, ховаючись під маскою спокою. І це чомусь було мені так знайомо… 

– Я б хотів про дещо дізнатися – вирішив поступитися.

– І що саме ти б хотів знати? – в її голосі я чув сховане нетерпіння. Та що там вона, я сам зараз був на взводі від власних нервів! Я ще ніколи в житті настільки сильно не боявся простої розмови!

– Хто зняв з мене ланцюги? – вирішив почати з найпростішого.

– Це я їх з тебе зняла.

– Навіщо? – намагався докопатися до самої суті – Ти мене купила. Отже, ти була моєю господаркою. Але тоді навіщо зняла з мене ланцюги? Тоді б мною керувати було значно простіше – спробував навмисно зачепити її цими словами і водночас й себе провокуючі, щоб так просто не вестися на її брехні які вона може так добре замаскувати! 

Я хотів дізнатися справжні мотиви, справжні емоції які вона приховує за іншими. Зараз мені хотілося перекинути цей стіл і піти звідси, але… також мені хотілося вірити в те що вона мені відповість. Але повірити в таке дуже складно якщо чесно, бо воно б звучало як казка. Воно не може бути справжнім.

У підсвідомості прогуркотів насмішкуватий голос Тарґаса що чув кожну мою думку в голові і зараз він кепкував з того що чув! І це не аби як мене бісило!

“Все ж дещо навіть при втраті спогадів не змінилося, адже так Ноксоре.”  

“Що ти маєш на увазі?” – роздратовано прогарчав на його веселкуватий тон.

“Твої думки, Ноксоре. Думки. Вони не змінюються. Так само як і запитання. Ти несвідомо думаєш про те що знав, але зараз ти не можеш їх відрізнити від звичних слів.”

“Тобто в моїх думках ти чув те, що я знав?” – напружено запитав чекаючи на його відповідь, але той не відповів. Значить він все ж щось почув, але говорити про це не збирається. Що ж, ну й добре.

– Тобі спричиняють ці ланцюги біль?

– Що? – спантеличено запитав, адже ці слова зовсім не були відповіддю. Моє нутро різко струснуло, а в голову різало від голосів що змусили затримати подих: “... Дозволиш мені їх з тебе зняти? …. Навіщо ви запитуєте в мене дозволу?.... А хіба я не маю це робити?....Ні.”

Що це було? Що це була за розмова?

– Я в тебе запитала тоді: “Тобі спричиняють ці ланцюги біль?” – пояснила мені.

– І що ж я відповів? – тихо запитав у неї.

– “Так.” І я їх з тебе зняла.

В її словах я не відчув брехні, хоч як не намагався її знайти нічого не було. 

– А що до нашої угоди? – вирішив перевірити – Це правда?

– Так.

– І звідки мені знати що вона й дійсно є. – натис на неї, вона нахмурилась сховавши руки під стіл. До мене долинув страх і хвилювання що било сильніше. Про що вона думає що, так нервує? Вона за щось сильно переживає. Невже через угоду?

– Ми укладали угоду – почала трохи задушливим голосом який потім вирівняла – зараз я її з собою не маю. Але якщо хочеш я можу написати листа, щоб мені передали цю угоду по пошті і ти міг би знову з нею ознайомитися.

“Вона не бреше Ноксе, угода й справді була і ти підписав її” – мовила мені сутність.

Гаразд щодо цього я все зрозумів. Перейдемо до більш загального питання.

– Скажи, Маріє, як саме я втратив пам’ять? – мій голос вібрував від нетерпіння! Я хотів знати що зі мною!

– Тоді ми були в дорозі до Драґару і коли пролітали над “Лісом загублених” на нас напав дракон. Він був мертвий, бо ним керував темний. Той дракон вдарив тебе шипом що знаходився в нього на хвості що був заражений прокляттям. І тоді твою душу почало витягувати з тіла. – вона зупинилася. Я ж з повним заціпенінням сидів на місці вбираючи кожне слово. На нас напав мертвий дракон… 

– І що було далі? – поквапив її.

– Я спробувала повернути твою душу назад і в мене вийшло, але на той момент я ще не знала повністю чи вийшло, бо ти мав прокинутися аж у ранці. Але коли ти прокинувся на твоєму місці вже був Тарґас. Тоді у тіло повернулася лише половина душі.

– Тобто половина? – спантеличено запитав, адже не очікував таке почути. Я пильно слідкував за нею поки ми розмовляли, вона нервувала, щоразу потираючи пальцями виделку що тримала в руках водячи пальцями по візерунках на ній.