Читати книгу - "Танок з драконами"

— Даруй сили! — відгукнулися королева Селиса, її лицарі та панянки. — Даруй мужності! Даруй мудрості!

Алиса Карстарк узяла Джона попід лікоть.

— Чи довго ще, воєводо Сніговію? Якщо мені судилося потонути у снігу, то принаймні чесною дружиною, за своїм паном та чоловіком.

— Вже скоро, панно, — запевнив її Джон. — Зовсім скоро.

— Дяка за сонце, що зігріває нас! — виспівувала королева. — Дяка за зорі, що пильнують нас у пітьмі ночі! Дяка за вогнища і смолоскипи, що женуть геть свавільну пітьму! Дяка за наш полум’яний дух, за вогонь у наших лонах і наших серцях!

Мелісандра мовила:

— Хай вийдуть наперед ті, хто бажають з’єднатися.

Полум’я відкидало її тінь на Стіну позаду; рубін криваво мерехтів на горлі проти блідої шкіри.

Джон обернувся до Алиси Карстарк.

— Отже, панно… ви готові?

— О так. Готова.

— Не лячно вам?

Дівчина у відповідь посміхнулася Джонові… і тією посмішкою нагадала йому власну малу сестричечку, аж у грудях трохи не розірвалося серце.

— Хай чоловікові буде лячно.

На щоках у неї танули сніжинки. Волосся дівчини огортав примхливий убір з мережива, дивом десь знайденого Шовкуном; сніг почав збиратися у ньому, даруючи нареченій морозного вінця. Щоки її зачервонілися, очі заблищали.

— Справжня пані Хурделиця, — мовив Джон, стискаючи їй руку.

Магнар теннів стояв і чекав біля вогню, вбраний мов до битви — у хутро, виварену шкіру, спижеву луску, зі спижевим мечем при боці. Волосся нареченого вже дещо порідшало і робило його старшим за свої роки; та коли він обернувся подивитися на свою молоду, Джон побачив у ньому зовсім юного хлопця. Очі його стали величезні, мов горіхи з півдня — та Джон не зміг би сказати, чи то від вогню, чи від жриці, а чи від жінки, яка раптом вселила у нього сторожкий острах. «Алиса знає більше, ніж каже.»

— Хто привів сю жінку до шлюбу? — спитала Мелісандра.

— Я, — відповів Джон. — Нині прийшла Алиса з дому Карстарк, жінка доросла і розквітла, чесного роду, шляхетної крові.

Він востаннє стиснув дівчині руку і відступив назад до решти.

— Хто бере сю жінку? — запитала Мелісандра.

— Я! — брязнув себе в груди кулаком Сігорн. — Магнар теннів.

— Сігорне, — запитала Мелісандра, — чи поділиш ти з Алисою свій вогонь, чи зігрієш її, коли настане темна ніч, повна жахіть?

— Клянуся в тім. — Магнарова обітниця білою хмаркою злетіла в повітря. Сніг лежав у нього на плечах, вуха червоніли. — Полум’ям червоного бога присягаюся гріти її у всі дні її життя.

— Алисо, чи присягаєшся ти поділити свій вогонь з Сігорном і зігріти його темної ночі, повної жахіть?

— Зігрію, аж кров закипить.

За дівочу кирею їй правив чорний вовняний стрій Нічної Варти. Осяйне сонце Карстарків на спині вишили з того ж хутра, яким була підбита одежина.

Мелісандрині очі сяяли, наче рубін на її горлянці.

— То ходіть до мене і з’єднайтеся в одне.

Жриця майнула рукою, стіна полум’я зревіла угору і лизнула сніжинки жовтогарячими язиками. Алиса Карстарк узяла свого магнара за руку, і біч-обіч вони удвох стрибнули через рів.

— Двоє увійшли у вогонь. — Подих вітру скуйовдив криваво-червоні спідниці жеркині, змусив приборкувати їх обіруч. — Одне виходить з нього. — Мідне волосся танцювало навколо голови. — Що вогонь з’єднав, те ніхто не роз’єднає.

— Що вогонь з’єднав, те ніхто не роз’єднає, — луною проспівали королевині люди, тенни і навіть кількоро чорних братчиків.

«Хіба що король та дядьки» — подумав Джон Сніговій.

Креган Карстарк з’явився за день після своєї небоги. З ним було четверо кінних стражників, мисливець і зграя хортів, що винюхувала панну Алису, наче сарну в лісі. Джон Сніговій зустрів їх на королівському гостинці версти за дві од Кротовини, щоб не дати припхатися до замку Чорного і там прохати гостьового права або перемовин. Один з карстарківців випустив по Таєві стрілу з арбалета і віддав життя за свою зухвалість. Лишилося четверо і сам Креган. На щастя, Варта мала під Стіною з тузінь крижаних келій — місця вистачило усім.

Разом з гостинцем та безліччю інших речей на Стіні закінчувалася і пошана до гербів, щитів та прапорів. На відміну від шляхетства Семицарства, тенни не мали сімейних гербів, тому Джон попрохав шафарів вигадати щось таке, щоб пасувало до нагоди. І не помилився у сподіваннях. Кирея молодої, яку Сігорн застебнув на плечах пані Алиси, несла спижеву бляху на полі білої вовни, оточену язиками полум’я з пасем яскраво-червоного шовку. Схожість із сонцем Карстарків укидалася в око кожному, хто не лінувався придивитися; в іншому герба змінили, щоб краще пасував новому домові Тенн.

Магнар мало не зірвав дівочу кирею з плечей Алиси, та коли взявся огортати наречену киреєю молодої, руки його здавалися майже ніжними. Коли Сігорн нахилився поцілувати її у щоку, їхній подих змішався, полум’я знову заревло, а королевині люди розпочали пісенну хвалу.

— То що, справу зроблено? — почув Джон шепіт Шовкуна.

— Авжеж зроблено, — буркнув Мулій, — і дяка їм за те. Поки вони одружилися, я трохи не скрижанів.

Його було утушковано у найкращі чорні строї — вовняні, зовсім нові, майже не вицвілі; зате щоки вітер зробив йому червоніші за його вогняне волосся.

— Гоб намішав вина з корицею та гвоздиками. Зігріємось трохи.

— Що воно таке — гвоздики? — запитав Овейн Пришелепок.

Сніг почав сипати рясніше; вогонь у рові потроху згасав. Натовп розділявся і річкою витікав з дворища; королевині люди, люди короля, вільний нарід — усі прагнули якнайскоріше сховатися од вітру та морозу.

— Чи бенкетуватимуть з нами пан воєвода? — запитав Мулій Джона Сніговія.

— Невдовзі. — Якби Джон не прийшов на бенкет, Сігорн завважив би це за образу. «Зрештою, хто їх засватав, коли не я?» — Спершу маю впоратися зі справами.

Джон перетнув дворище до королеви Селиси; поруч дибав Привид, чоботи рипіли кучугурами старого снігу. Прокопувати доріжки від однієї будівлі до іншої ставало дедалі довше і тяжче; братчики чимраз частіше вдавалися до підземних проходів, знаних як жуковини.

— …така прекрасна відправа, — саме казала королева. — Я аж відчула на нас вогняний погляд нашого Господа. Ой, не знаєте ви, скільки разів я благала Станіса одружитися вдруге — воістину з’єднатися тілами і душами у