Читати книгу - "Танок з драконами"

«Щоб подарувати йому дітей, спершу незле заманити його до ліжка.» Навіть на Стіні кожен знав, що Станіс Баратеон цурався подружньої втіхи зі своєю королевою вже багато років. Лишалося тільки уявити, як би його милість відповів на пропозицію одружитися вдруге просто посеред війни, яку він точив за свій престол.

Джон вклонився.

— На ласку вашої милості чекає весільний бенкет.

Королева обачливо скосила очі на Привида, тоді підняла їх на Джона.

— Авжеж. Пані Мелісандра знає дорогу.

Але червона жриця відповіла:

— Мушу спершу відвідати свої вогні, ваша милосте. Можливо, Ра-Гльор вшанує свою покірну слугу звісткою про його милість короля. А якби ж іще й видовищем його славної перемоги!

— Ой… — Королеву Селису з несподіванки наче громом ударило. — Авжеж… помолімося, щоб наш Господь дарував видіння…

— Шовкуне, супроводь їхню милість до почесного місця на бенкеті, — наказав Джон.

Наперед ступив пан Малегорн.

— Я супроводжу їхню милість на бенкет. Ваш… шафар… не знадобиться.

Вочевидь, лицар хотів вимовити щось інше — Джонові про це виразно проказав його голос. Він мимоволі замислився, що саме. «Хлопчисько? Звірятко? Хвойда?»

Джон знову вклонився.

— Воля ваша. Я невдовзі приєднаюся.

Пан Малегорн запропонував руку, і королева Селиса взяла її під лікоть, примхливо зціпивши вуста. Інша її рука лежала на доньчиному плечі. Королівські каченята вишикувалися позаду і почалапали дворищем під видзвін блазневої шапки.

— А під морем, в глибині краби служать при столі. Зірок в юшку там кидають, водяників пригощають, — проголосив Пістрявчик, крокуючи серед двірських. — Отакої, йой-ой-ой.

Мелісандра потемніла обличчям.

— Ця істота небезпечна. Не раз і не два бачила я її у моїх вогнях. Інколи блазня оточують черепи, а вуста червоніють од крові.

«Диво, що ти досі не спалила бідолаху.» Одне слово у королевине вухо — і Пістрявчика згодували б вічно голодним вогням.

— То ви бачите у полум’ї безмозкого дурня, але жодного натяку на Станіса?

— Коли я шукаю його, то бачу лише, як віє сніг.

«Та сама безглузда відповідь.» Клідас вислав крука до Жбиру-в-Пущі, щоб попередити короля про зраду Арнольфа Карстарка, та чи досяг птах його милості — про те Джон не відав. Браавоський пеняжнин теж рушив на пошуки Станіса у товаристві наданих Джоном провідників, та з огляду на війну і погоду знайти зумів би хіба що дивом.

— Чи знали б ви, якби король помер? — запитав Джон червону жрицю.

— Він не помер. Станіса обрано Господом, його доля — очолити битву проти пітьми. Я бачила це у вогнях і читала у стародавньому пророцтві. Коли червона зірка спливе кров’ю, і збереться пітьма, тоді серед диму та солі народиться Азор Ахай та пробудить драконів з каменю. Дракон-Камінь — це і є місце диму та солі.

Усе це Джон вже чув раніше.

— Станіс Баратеон був князем на Дракон-Камені, але ж не народився там. Як і його брати, він народився у Штормоламі. — Джон спохмурнів, дещо пригадавши. — А що про Манса? Він теж загубився? Що показують ваші вогні?

— На жаль, те саме — нічого, крім снігу.

«Снігу, отакої.» Джон знав, що далі на південь сніжить рясніше, ніж на Стіні. Казали, що королівський гостинець за два дні шляху вже став геть непрохідним. «І Мелісандрі це теж відомо.» На сході над Тюленячою затокою буяла страшна буря. За останнім звітом, строкатий флот, який вони зібрали по нитці заради порятунку вільного народу з Недолі, все ще купчився у Східній-Варті-біля-Моря, зачинений у гавані буйливим морем.

— Ви бачите іскри та жарини, що танцюють у гарячому повітрі.

— Я бачу черепи. І тебе. Я бачу твоє обличчя щоразу, як вдивляюся у вогні. Небезпека, про яку я тебе попередила, наблизилася впритул.

— Кинджали у пітьмі. Авжеж. Ви мусите пробачити мені, мосьпані. Сіра дівчинка, напівмертвий кінь, втеча від шлюбу — ось що ви мені нарозказували.

— І не помилилася.

— Але й не сказали правди. Алиса — не Ар’я.

— Видіння не збрехало. Хибним було моє тлумачення. Я така ж смертна, як ти, Джоне Сніговію. А всім смертним властиво помилятися.

— Навіть князям-воєводам.

Манс Розбишака і його списниці досі не повернулися; Джон мимоволі замислювався, чи не збрехала йому червона жінка навмисне, з якогось власного наміру. «Грає у свою гру, абощо?»

— Вам, пане князю-воєводо, незле тримати при собі вашого вовка.

— Привид рідко одвертається на далекі сторони. — Почувши своє ім’я, лютововк підняв голову. Джон почухав йому за вухами. — А зараз мушу перепросити. Привиде, ходімо!

Вирізьблені у пониззі Стіни, зачинені важкими дерев’яними дверми, крижані келії мінялися у розмірі від малих до дуже малих. В деяких вистачало простору, щоб людина зробила кілька кроків, інші змушували бранців сидіти, а в найменших і на те бракувало місця.

Найголовнішому бранцеві Джон віддав найбільшу келію, поставив там відро для потреб, поклав купу хутра від холоду і міх вина. Вартові не одразу відчинили двері — всередині замку намерзла крига. Іржаві завіси вищали, наче душі грішників у пеклі, поки Вік Скіпка відтягав двері настільки, щоб Джон міг прослизнути всередину. Його негайно привітав легкий сморід лайна, хоча і не такий могутній, якого він чекав — у цей лютий мороз навіть воно замерзало на твердий камінь. На поверхні крижаних стін Джон Сніговій бачив своє тьмяне віддзеркалення.

У одному з кутків келії лежала купа хутра мало не в людський зріст заввишки.

— Карстарку! — покликав Джон Сніговій. — Ану прокидайтеся.

Хутро заворушилося. Кілька шкур змерзлися разом, паморозь на них замерехтіла від руху. З купи виникла рука, потім голова: брунатне волосся, сплутане, зім’яте, побите сивиною, два люті ока, ніс, рот, борода. На вусах бранця наросли бурульки замерзлих шмарклів.

— Сніговій! — Подих запарував у повітрі, туманячи виблиск криги позаду голови. — Ти не маєш права тримати мене в полоні! Закони гостинності…

— Ви не мої гості. Ви прибули до Стіни без мого дозволу, озброєні, маючи намір забрати вашу небогу без її згоди. Панну Алису ми почастували хлібом та сіллю. Вона — наша гостя. Ви — наш бранець.

Джон почекав хвилинку, щоб сказане добре затямилося, і додав:

— А тепер ваша небога одружилася і має чоловіка.

Губи Крегана Карстарка повільно оголили зуби.

— Алису обіцяли мені! — У свої п’ятдесят років він був