Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Тобі не до вподоби Моашів план, і ти намагаєшся присилувати мене переглянути свою думку… — підсумував Каладін.

Спрен скривилася.

— Не хочу я тебе силувати — ти маєш учинити так, як уважаєш за правильне.

— Але ж я саме так і намагаюся вчинити!

— Ні, не думаю.

— Гаразд — я скажу Моашеві і його спільникам, що виходжу з гри й не стану їм допомагати.

— Але ж ти дав Моашеві слово!

— Так само, як і Далінарові…

Сил глянула йому у вічі й щільно підібгала губки.

— То он у чім річ… — шепнув Каладін. — Я дав дві несумісні обіцянки й не можу дотримати слова в кожному з випадків.

От буря забирай! Чи не те саме зруйнувало й Променистих лицарів?

Що відбувалося зі спренами честі, коли їх ставили перед вибором на кшталт цього — яку з обітниць порушити?

«Ну ти й ідіот!» — вилаяв себе подумки Каладін. Скидалося на те, що останнім часом із правильним вибором у нього не клеїлось.

— Сил, що мені робити? — шепнув він.

Та спурхнула вгору й, ставши в повітрі на рівні його обличчя, глянула Каладінові просто у вічі.

— Ти маєш виголосити Слова.

— Я їх не знаю.

— То знайди. — Вона глянула в небо. — Чимшвидше розшукай їх, Каладіне. Просто сказати Моашеві, що ти передумав — не варіант. Усе зайшло надто далеко, і ти маєш зробити те, що велить тобі серце.

І з тим здійнялася у височінь.

— Сил, залишся зі мною, — шепнув їй услід Каладін, зірвавшись на ноги. — Я з усім розберуся. Тільки… не розгуби себе. Прошу… Ти потрібна мені.

Неподалік сапери перемкнули важелі, зубчасті колеса Далінарових мостів заоберталися, й уся конструкція стала наводитися над проваллям.

— Зупиніться, зупиніться!

До них підлетіла Шаллан Давар — вихор рудого волосся й блакитних шовків — у крисатому капелюсі від сонця. Слідом надбігли ще й двоє її охоронців, але Ґаза поміж них не було.

Стривожений її інтонаціями, Каладін роззирнувся, шукаючи ознак Убивці в білому.

А та, захекавшись, схопилася лівицею за груди.

— Буря забирай! Та що ж не так із цими носіями паланкіна? Вони категорично відмовляються поквапитися — це, мовляв, «не личить високопоставленій особі». Можна подумати, що бігати їй личить більше. Гаразд, дайте мені хвилинку, й можете продовжувати.

Вона вмостилася на камінь недалеко від настилу й на очах у спантеличених саперів витягла альбом і почала малювати. А за мить промовила:

— Ну, все — продовжуйте. А то я цілісінький день намагаюся послідовно замалювати, як наводять цей міст. Буря вхопи моїх носіїв!

Ну й дивна дівиця!

Сапери, повагавшись, узялися до роботи, наводячи моста під пильним наглядом трьох Далінарових інженерок — вдів полеглих офіцерів. Наготові були й кілька теслярів, якщо настил раптом заклинить або в ньому не витримає якийсь елемент.

Каладін стиснув списа, силкуючись розібратися у своїх почуттях щодо Сил і в розданих обіцянках. Нічого, якось воно буде — адже так?

Побачений настил наштовхував на думку про мостонавідні вилазки — і капітан був радий відволіктися. Тепер він розумів, чому Садеас надавав перевагу нехитрому (хоч і жорстокому!) засобу — мостонавідним командам. Вони були швидші, дешевші й завдавали менше мороки. А ця громіздка машинерія нагадувала шхуну, яка лавірує в бухточці.

«Найліпшим розв’язком проблеми стали б панцерні мостонавідні команди, — міркував Каладін. — Захищені щитами, вони мали б висуватися на позицію під повноцінним вогневим прикриттям. Це дало б швидкісні й мобільні мости, чию обслугу, втім, не гнали б на забій».

Хоча Садеас, звісно, хотів протилежного — наживку, яка відволікала ворожі стріли від його вояків.

Один із теслярів, які допомагали з мостом — він саме оглядав дерев’яну чеку й доводив, що вирізати нову було б ліпше — здавався Каладінові знайомим. Той був кремезний і мав на чолі родиму пляму, затінену теслярською шапчиною.

Його обличчя було капітанові чимось знайоме — чи не один це з Холінових солдатів, які після розгрому на Вежі втратили волю до подальшої боротьби? От дехто з них і звернувся до виконання інших обов’язків…

Аж тут Каладінову увагу відвернув новоприбулий — Моаш: він помахав рукою Четвертому мосту, який привітав його вигуками. Осяйна Збруя — яку досі перефарбували в синю з відтіненими червоним «статями» — мала на ньому навдивовижу природний вигляд. Іще не минуло навіть тижня, а той уже запросто ходив у ній.

Моаш підступив до Каладіна й, дзенькнувши обладунком, опустився на одне коліно і відсалютував, приклавши руку до грудей.

Його очі… таки посвітлішали, ставши з колишніх карих жовтувато-брунатними. В захисних піхвах за спиною в нього висіла Зброя — до остаточного формування зв’язку зоставався всього-на-всього день.

— Моаше, не варто віддавати мені честь, — промовив Каладін. — Тепер ти світлоокий, який перевершує мене на добру милю, а то й на всі дві.

— Мені тебе, Келе, ніколи не перевершити, — відказав на це Моаш. — Ти мій капітан — повік-віку. — Він широко всміхнувся з-під відкинутого забрала. — Буря забирай, ну й сміхота ж це — спостерігати за світлоокими, коли ті сушать мізки, як зі мною бути! Тобі не передати!

— Твої очі справді світлішають.

— Еге — але я не такий, як вони, зрозумів? — кинув Моаш. — Я з наших, із Четвертого мосту — його… секретна зброя.

— Секретна? — перепитав Каладін, здійнявши брову. — Моаше, та про тебе вже, певне, аж у Ірі прочули. Ти — перший темноокий за хтозна-скільки часу, який здобув Зброю та Збрую.

Далінар навіть наділив його вотчиною і призначив щедре утримання — і то не лише за мірками мостонавідників. Уряди-годи Моаш іще зазирав до них на рагу, але не щовечора — адже був надто зайнятий, облаштовуючись у новонадбаній резиденції.

Це було природно, й нічого поганого Каладін тут не бачив, хоча почасти саме з цієї причини й не взяв Сколкозбройця собі — а ще чи не тому незмінно побоювався виявити перед світлоокими, на що здатен. Бо навіть якщо ті й не знайдуть способу відібрати в нього цей дар — необґрунтованість таких побоювань Каладін розумів, але страх усе одно відчував — то можуть примудритися зоставити його без Четвертого мосту. Без бойових товаришів… і без глибинного єства.

«Ще невідомо, хто його відбере, — майнуло в свідомості. — Бо ти, бува, обікрадеш сам себе, та ще й спритніше за будь-якого світлоокого».

І від такої думки юнакові стало зле.

— Ми вже близько до мети, — тихенько сказав Моаш, коли капітан узявся до бурдюка.

— Близько? — перепитав Каладін, опускаючи міх, і озирнувся через плече на плато, що лежали в нього за спиною. — А я гадав, що до мертвої хризаліди нам добиратися ще кілька годин.

До неї було далеко — не ближче, ніж на регулярну мостонавідну вилазку: власне, саме армії Бетаба з Танадалом її напередодні й спорожнили.

— Я не про цю, а про іншу мету, — уточнив, роззираючись, Моаш.

— А-а… Моаше, а ти… ну, тобто…

— Келе, ти з нами, еге ж? — спитав той. — Ти ж сам сказав, що пристаєш на наш план…

«Дві несумісні обіцянки». Сил порадила йому чинити за велінням серця.

— Каладіне, — сказав Моаш уже серйозніше. — Ти віддав мені ці Сколки навіть після того, як розгнівався на мене за непокору, і вчинив так не з доброго дива. Адже глибоко всередині ти