Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Той кивнув.

Моаш роззирнувся на всі боки й підвівся, дзенькнувши Збруєю. А затим, нахилившись до Каладіна, прошепотів:

— Не хвилюйся. Ґрейвз же сказав: усе, що від тебе потрібно, — лазівка для нас.

Каладінові зробилося зле.

— Це можна влаштувати, тільки коли в таборі не буде Далінара, — шепнув він. — Бо я не згоден ризикувати князівським життям.

— Жодних проблем, — зронив Моаш. — Ми такої ж думки. Нам треба вичекати слушного моменту. За найостаннішим планом, ми поцілимо в нього стрілою, щоб не підставляти тебе чи будь-кого іншого. Ти виведеш підопічного на умовлене місце, і Ґрейвз звалить його з власного лука. Він чудовий стрілець.

Стрілою. Яке боягузтво!

Але так було треба. Так треба.

Моаш поплескав Каладіна по плечі й відійшов, подзенькуючи обладунком. Буря забирай! Усе, що він мав зробити, — це вивести Його Величність на умовлене місце… тобто зрадити Далінарову довіру до себе.

«Але якщо я не допоможу з убивством короля — хіба не буде це зрадою правосуддя й честі?» Адже той убив (або вважай, що вбив) багато людей — одних через свою байдужість, інших через недолугість. Буря забирай — та Далінар і сам не без гріха! Бо якщо він такий шляхетний, як хоче здаватися, то чому ж Рошон потрапив не за ґрати, а в опалу, де «більше не міг нікому нашкодити»?

Каладін підійшов до настилу й дивився, як військо перетинало провалля. Шаллан Давар церемонно возсідала на валуні, так само замальовуючи мостові механізми, а її наречений зліз із коня й передав того конюхам — напувати. Адолін махнув капітанові підійти.

— Княжичу? — спитав охоронець.

— Тут бачили Вбивцю в білому, — сказав Адолін. — Літав увечері над Рівнинами.

— Так, я чув, як розвідник доповідав про це вашому батькові.

— Нам треба розробити план. А що, як він завдасть удару тут?

— Сподіваюся, що все так і буде.

Княжич насупився на нього.

А Каладін пояснив:

— Те, що я бачив і що довідався про найперший напад убивці — на попереднього короля — чітко показує: він покладається на замішання своїх жертв. Застрибує на стіни й на стелі, шпурляє людей, які падають у найнеймовірніших напрямках. А тут нічого такого немає — ані стін, ані стель.

— Еге — щоб той міг підлітати, звідки заманеться, — відказав Адолін із кислою міною на обличчі.

— Воно-то так, — погодився усміхнений охоронець, — але маючи — скільки їх там? — триста лучників…

Він кивнув на стрільців.

Каладін успішно залучав свої здібності проти лучників-паршендійців, а тому розумів, що ті, найпевніше, не поцілять у вбивцю. Але якщо стріли летітимуть залп за залпом, це мало б завадити тому Сетові битися.

Адолін неквапливо кивнув.

— Я поговорю з ними — підготую до такої можливості.

І вони з Каладіном рушили до настилу. Проходячи повз Шаллан, Адолін помахав їй, але дівчина досі була так занурена в малювання, що нічого не зауважила. Ох уже ці світлоокі панянки з їхніми забавками! Капітан похитав головою.

— Мостонавідничку, ти тямиш у жінках? — спитав Адолін, озирнувшись через плече і дивлячись на Шаллан, доки вони перетинали настил.

— У світлооких жінках? — уточнив Каладін. — Ні, красно дякую.

— А мене мають за знавця слабкої статі, — мовив Адолін. — Хоча я, правду кажучи, тільки й умію, що виклика́ти в жінок інтерес — знаю, як розсмішити їх, як зацікавити. Але як їх не відпускати — навіть гадки не маю. — Княжич помовчав. — А я дуже не хочу втрачати цю дівчину.

— То, може… так їй і сказати? — припустив Каладін, згадуючи Тару і зроблені тоді помилки.

— А з темноокими жінками це спрацьовує?

— Ви не в того питаєте, — відказав Каладін. — Я ж бо давненько не мав на них часу — був надто зайнятий, уникаючи смерті.

Але княжич, здавалося, заледве його слухав.

— Я, мабуть, міг би сказати їй щось на кшталт цього… Але в мене таке враження, що це занадто просто — а вона далеко не простачка… — Адолін знову глянув на капітана. — Гаразд, повернімося до Вбивці в білому… Наказ лучникам бути напоготові — це добре, але це ще не план.

— А ви маєте інші ідеї? — спитав охоронець.

— Сколкозбройця ти не схотів, бо він тобі ні до чого… Ти розумієш, про що я…

— І що ж, по-вашому, я маю розуміти?

Каладін відчув сплеск тривоги.

— Сам знаєш… — Адолін відвів погляд і знизав плечима, вдаючи безтурботність. — Про ту штуку…

— Яку ще «ту штуку»?

— Ну ту… е-е… хитромудру…

«Нічого він не знає, — збагнув Каладін, — а просто закидає гачок, стараючись вивідати, в чому секрет моєї військової спритності.

І робить це напрочуд невміло».

Каладін заспокоївся і навіть мимоволі всміхнувся з недолугості Адолінових намагань. Приємно було відчути щось іще, крім турбот і побоювань.

— У мене таке враження, наче ви чули дзвін, але не знаєте, де він.

Княжич зиркнув на нього спідлоба.

— Мостонавідничку, з тобою щось не так — не заперечуй.

— Нíчого мені заперечувати.

— Коли ти вижив після того падіння, я спершу подумав, наче ти заодно з убивцею, — зізнався Адолін. — А тепер…

— Що тепер?

— Тепер я вирішив, що хай там як, а ти на моєму боці. — Княжич зітхнув. — Що ж, повернімося до вбивці. Чуття підказує мені, що оптимальна для нас тактика — та сама, що й тоді, на арені: ти відволікаєш — я вбиваю.

— Може, й так, але, боюся, він не з тих, кого можна відволікти.

— Реліс теж був не промах, — заперечив Адолін. — Нічого, мостонавідничку, — наша візьме. На пару з тобою ми покінчимо з тим монстром.

— Нам доведеться діяти швидко, — сказав Каладін. — Бо якщо сутичка затягнеться, то гору візьме вбивця. І не вимотуйте його, а цільте по хребту чи голові — так, щоб одразу вбити.

Адолін насупився.

— Чому?

— Бо коли ми з ним падали, я дещо помітив, — пояснив капітан. — Він був поранений і якось примудрився зцілитись.

— У мене Сколкозброєць. Такої рани, як від нього, вбивці не загоїти… еге ж?

— Ліпше не перевіряти. Бийте так, щоб одразу вколошкати. Повірте мені.

Княжич глянув охоронцеві у вічі.

— Хай як це дивно, але саме так і є — я тобі вірю. Вкрай незвичне відчуття.

— Що ж, спробую стриматися й не скакати від радості по плато.

Адолін широко всміхнувся.

— Та я ладен заплатити, щоб таке побачити.

— Як я стрибаю?

— Як ти радієш, — засміявся Адолін. — Бо в тебе вічно буря на обличчі! Та ще й така, що справжню бурю, певне, відлякала б.

Каладін хмикнув.

А княжич знову зареготав і, поплескавши його по плечі, обернувся до нареченої, яка, схоже, закінчила малювати і зрештою перетинала моста. Шаллан обдарувала його ніжним поглядом, а коли той потягнувся, щоб подати їй руку, звелася навшпиньки й чмокнула його в щоку. Адолін налякано сахнувся: для алеті така поведінка на людях була надто нестримана.

Шаллан широко всміхнулася до княжича, а відтак обернулася й охнула, затуляючи рота рукою. Каладін знову аж підскочив, роззираючись, — але дівчина кинулася до невеличкого відслонення гірської породи неподалік.

Адолін торкнувся пальцями