Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Вона, певне, побачила цікавого жука.

— Ні, мох! — гукнула їм Шаллан.

— А, ну звісно, — зронив княжич, крокуючи до неї. Охоронець рушив слідом. — Мох. Як захопливо!

— Цить! — Шаллан посварилася на нареченого олівцем і нахилилася, уважно оглядаючи камінь. — Цей мох росте, утворюючи дивний візерунок. Чим це пояснити?

— Алкоголем, — припустив Адолін.

Дівчина озирнулася на нього.

Той стенув плечима:

— Мене він спонукає казна до чого. — І глянув на Каладіна, який лише похитав головою. — Та годі вам! Що, жартів не розумієте? Це ж було смішно… — виправдовувався княжич.

— Тс-с, — урвала його Шаллан. — На позір цей візерунок дуже схожий на ті, що їх утворюють квітучі скелебруньки тутешнього виду.

Вона заходилася малювати.

Каладін схрестив руки на грудях і зітхнув.

— Що означає твоє зітхання? — запитав Адолін.

— Нудьгу, — відрізав капітан, озирнувшись на військо, яке досі перетинало настил. Щоб пройти ним, тритисячній армії — яка після проведення масштабної мобілізації становила близько половини Далінарових сил — потрібен був час. Мостонавідником у Каладіна складалося враження, наче такі переходи відбуваються блискавично. Ще б пак — адже він завше бував змучений і насолоджувався можливістю перепочинку (як йому здавалося, дуже короткого). — У цій пустизні, як на мене, тільки мох і може зацікавити.

— Ану цить, — звеліла Шаллан. — Іди надраюй свій настил абощо. — І, нахилившись ближче, тицьнула олівцем у жука, який проповзав отим її мохом. — Ох… — видобула дівчина, квапливо роблячи якісь нотатки. — Так чи інак, а ти помиляєшся: коли знати, де шукати, тут сила-силенна цікавого. Солдати кажуть, наче тут помітили прірводемона. Як гадаєте, він нападе на нас?

— Щось ви аж надто обнадієно це кажете, Шаллан, — зауважив Адолін.

— Ну, бо мені й досі бракує належного замальовка.

— Доведеться вам удовольнитися хризалідою.

Каладінові було очевидно, що дослідження Шаллан — лише привід. Того дня Далінар привів із собою незвично багато розвідників, і капітан запідозрив, що, діставшись до хризаліди — якраз на межі рекогносцированих територій, — ті вирушать далі, збираючи інформацію. Все це було не більше ніж підготовкою до князівської військової експедиції.

— Не розумію, навіщо нам аж стільки солдатів? — мовила Шаллан, зауваживши, як пильно охоронець придивляється до вояків. — Ви ж казали, що паршенді останнім часом не з’являються на битви за хризаліди?

— Так і є, — підтвердив Адолін. — І саме тому ми стривожені.

Каладін кивнув.

— Щоразу як ворог змінює тактику, стривожитися буде не зайве. Адже це може свідчити про його відчай. А відчай — надзвичайно небезпечна річ.

— Як на мостонавідничка, ти просто стратег, — сказав Адолін.

— До речі, як на княжича, ви просто бурбон, — відповів капітан.

— Дякую, — кинув Холін.

— Любий, бурбон — це «брутальний, неосвічений правитель», — втрутилася Шаллан.

— Он як? Справді? — розгубився княжич.

Та кивнула й, не припиняючи малювати, кинула оком на охоронця — але Каладін під її поглядом і вухом не повів.

— Адоліне, — попросила Шаллан, знову обертаючись до крихітної скельної формації перед собою, — ви б не вівісектували для мене цей мох?

— Віві… секту… вати… мох?

Адолін глянув на капітана, але той лише знизав плечима. Звідки, мовляв, йому знати, що має на увазі ця світлоока? Всі вони ненормальні.

— Еге, — підтвердила Шаллан, підводячись. — Зробіть нареченій ласку — зрубайте цей мох і скельну породу під ним.

Княжич здавався приголомшеним, але зробив, як просили, й, прикликавши Сколкозбройця, зрубав отой мох разом із породою. Легко зітнута верхівка невеличкого відслонення відпала й повалилася на плато.

Шаллан підступила ближче й зацікавлено схилилася над ідеально рівним зрізом. «М-м-м», — видобула вона й, кивнувши до себе, заходилася малювати.

Адолін відіслав Сколкозбройця.

— Ох, ці жінки! — стенув він плечима до капітана й, не спитавши в нареченої пояснень, побіг попити води.

Каладін рушив було за ним — але зрештою завагався. І що ж такого цікавого знайшла там Шаллан? Він ніяк не міг розкусити цю дівчину і знав, що не заспокоїться, доки не зрозуміє, що вона за одна. Адже та була надто наближена до Адоліна — а отже й до Далінара — щоб уникнути перевірки.

Підступивши ближче, він глянув через плече художниці на її замальовку.

— А-а, ви рахуєте пласти крєму, щоб визначити вік цієї породи? — спитав капітан.

— Логіка правильна, але тутешнє плато погано придається для датування осадових порід: на ньому надто сильні вітри, і тому крєм відстоюється хаотично. Тутешні пласти ненадійні і вводять в оману.

Каладін примружився й насупив чоло. По краях зрізу та порода була начебто звичайним скам’янілим крємом, у якому різними відтінками брунатного проступали окремі нашарування. А от серцевина була біла. Порода цього кольору траплялася рідко, і її натомість доводилося видобувати в кар’єрах. Тож це був або дуже нетиповий випадок, або…

— Тут свого часу щось стояло, — припустив капітан. — Але дуже давно. Щоб вертикальне осердя обліпив аж такий шар крєму, мало спливти не одне століття.

Шаллан уважно глянула на Каладіна.

— А ти розумніший, ніж здаєшся. — А потім, знову беручись до малювання, додала: — Ич, який молодчина…

Той хмикнув.

— Чому ви й словечка не можете сказати без шпильки? Аж так кортить похизуватися розумом?

— А може, я просто гніваюся, що ти збиткуєшся з Адоліна?

— Збиткуюся? Бо назвав його «брутальним і неосвіченим»? — уточнив капітан.

— Еге, збиткуєшся, бо висловив це так, щоб він не зрозумів. Щоб виставити його дурнем — хоча княжич щосили намагається бути з тобою люб’язним.

— О, так, — погодився Каладін. — Він завжди великодушно приймає благоговійну пошану темнооких «комашок», які в’ються довкола…

Шаллан стукнула олівцем по альбому.

— Ну й мізантроп же ти! Поверху напускна нудьга, а під нею бурчання й загрозливі позирки… Що, так ненавидиш людей?

— Ну ні… Я просто…

— Адолін старається. Йому прикро за те, як із тобою вчинили, й він робить, що може, загладжуючи цю провину. Він хороша людина. А от ти ніяк не можеш, щоб йому не дошкуляти…

— Він дражнить мене «мостонавідничком», — уперся Каладін. — То хто ж кому дошкуляє?

— Ну звісно: це ж він поперемінно сипле то косими поглядами, то обрáзами, мов буря — блискавицями й громами, — заперечила Шаллан. — Адолін Холін, найнезлагідніший тип на всіх Розколотих рівнинах. Он, полюбуйтеся! За що ж його любити?!

І вказала олівцем туди, де княжич саме жартував із гуртом темнооких хлопчаків-водоносів. Конюх підвів скакуна, й Адолін, знявши із задньої луки сідла свого шолома, простяг його одному з водоносів, дозволяючи приміряти. Хлопчині той був до смішного завеликий.

Каладін залився барвою, а хлопчак став у стійку Сколкозбройного, й уся їхня компанія знову зареготала. Охоронець знову глянув на Шаллан, а та, відклавши етюдник на плаский зріз породи перед собою, схрестила руки і зловтішно посміхнулася.

От нестерпна дамочка. «А хай їй грець!»

І Каладін, залишивши її саму, покрокував нерівним плато до Четвертого мосту, а там (попри Тефтові заперечення — мовляв, «не капітанська це справа») наполіг, що нестиме настил. Він