Читати книгу - "Вовк-тотем"

шкуру, а з великого шмату повсті змайстрував своєрідний дах. Коли все було готово, клітка могла прийняти Вовчика. Однак як туди посадити його? Перед Ченем постала нова проблема. Вовчик уже дізнався, що за лихо цей віз, тож тепер не наважувався до нього наближатись, а натомість максимально натягував свій ланцюг, щоб триматись подалі від нього. Чень відв’язав ланцюг від воза й засукав рукава, приготувавшись на руках перенести Вовчика до клітки. Однак варто було йому зробити тільки крок у бік воза, як Вовчик почав скажено гарчати й борсатись. Чень вирішив швидко пробігти цю відстань і закинути малого в клітку, однак навіть не чекаючи, поки він так учинить, Вовчик розкрив свою пащу й, опустивши голову, з усієї сили вкусив Ченя за руку, не розтискаючи зубів. Чень голосно зойкнув і так злякався, що в нього по всьому тілу виступив піт. Вовчик відпустив руку Ченя тільки після того, як його поставили на землю. Чень від болю вимушений був помахати рукою. Коли він опустив голову й подивився на рану, то виявилось, що кров там не виступила, однак виступили чотири криваві пухирі, як це буває, коли падаєш на футбольному полі і тобі на ногу наступає хтось у кросівках із шипами.

Чжан Цзіюань побілів від страху й сказав:

— Добре, що ми відкусили тоді лещатами йому гострі кінчики іклів, інакше він би зараз прокусив тобі руку. Як на мене, то полишимо вже його, інакше, коли він остаточно виросте, то навіть своїми тупими іклами прокусить твою руку.

Чень Чжень сердито відповів йому:

— Забудь про ту справу з лещатами, якби я не відкусив йому тоді кінчики іклів, то, мабуть, давно б уже відпустив його в степ. Але тепер він став вовком-інвалідом, його ікла тепер навіть не можуть прокусити мою руку, якщо ми випустимо його в степ, як же він зможе вижити? Оскільки я зробив його інвалідом, то повинен тепер утримувати його до старості й до смерті. Тепер, коли сюди прийшов виробничо-будівельний загін і збирається будувати тут постійне поселення, я збудую для нього кам’яний загін там, де ми оселимось, і тоді вже не потрібен буде залізний ланцюг…

— Гаразд, гаразд, — сказав Чжан Цзіюань, — якщо й далі тебе стримувати, ти всі свої сили на суперечку зі мною витратиш. Краще думай, як нам швидше їхати далі. Однак… Як же нам його посадити на воза? Оскільки ти вже поранений, я спробую.

— Краще я його понесу, — сказав Чень, — тебе Вовчик не визнає, тож коли кусатиме, не буде церемонитись. Хто знає, може, він тепер підніме голову й відкусить тобі ніс. Давай так: ти стій збоку з повстю й чекай, поки я закину Вовчика, в клітку, а тоді швидше накривай її.

Чжан Цзіюань розкричався:

— Тобі що, жити набридло? Якщо ти знову візьмеш його на руки, він тебе до смерті закусає! Вовк — це така істота, яка не дуже з людьми родичається, якщо зробити щось не так, він справді тобі перегризе горло!

Чень Чжень подумав і сказав:

— Нехай і вкусить, все одно я маю його понести, однак цього разу доведеться пожертвувати одним дощовиком!

Він побіг до воза-шафи і витяг звідти свій військовий дощовик, пошитий у два шари — із зеленого брезенту з одного боку й чорної прорезиненої тканини — з іншого. Потім він знову дав Вовчику два шматки м’яса, щоб приспати його пильність. Чень зосередився, стримав свої руки, які злегка тремтіли, і скориставшись моментом, коли Вовчик, нахиливши голову, їв м’ясо, швидко розкрив дощовик і накрив ним Вовчика, а потім так само швидко закрутив його. У наступні декілька секунд, поки Вовчик розгубився в повній темряві й не знав, що йому слід кусати, Чень Чжень, мов ніс у руках вибухівку, побіг із Вовчиком, який скажено пручався, закручений у дощовик, до воза і вкинув вовченя прямо в дощовику в клітку. Чжан Цзіюань також кинувся вперед і накрив клітку повстю. Коли Вовчик нарешті вибрався з чорного дощовика, він уже був в’язнем у клітці. Хлопці міцно прив’язали повсть мотузками з кінського волосу до воза. Чень Чжень нарешті глибоко видихнув. Усе його тіло за цей час укрилося холодним потом, і він безсило сів на землю. Однак коли Вовчик зробив коло в клітці, Чень Чжень швидко підскочив, готуючись заспокоювати його, коли він почне скажено рвати повсть і, не шкодуючи життя, кидатись на клітку.

Вози вже збиралися вирушати, однак Ченю все ще здавалося, що така тоненька, сплетена з вербових гілок клітка жодним чином не стримає цього сильного й скаженого звіра. Тож Чень поспішив задобрити Вовчика, вкинувши йому в клітку декілька великих шматків м’яса, а також почавши лагідним голосом заспокоювати його й прикликавши усіх великих і малих собак у кінець вервечки возів, щоб вони супроводжували Вовчика. Чжан Цзіюань усівся на першому возі, постукав по голові вола, й вони швидко вирушили далі. Чень Чжень також знайшов на одному з возів товсту дерев’яну палицю, готуючись у потрібну мить стукати по стінах клітки, випереджаючи лютий спротив Вовчика. Він їхав верхи майже впритул до воза, не наважуючись відступити ані на півкроку, боячись, що Вовчик навмисне якось зможе відволікти його, а коли він віддалиться, вчинить потужний бунт, пошматує зубами стіни клітки й вискочить з неї. Хіба ж міг Вовчик змиритися з кліткою, якщо він навіть залізного ланцюга не визнавав? Тож Чень дуже обережно слідував позаду Вовчика.

Однак наступні події виявились для Ченя цілком неочікуваними: коли вози поїхали, Вовчик зовсім не бешкетував у клітці, а поводився якось зовсім дивно, і в його очах з’явився вираз жаху, якого Чень Чжень у нього ніколи раніше не спостерігав. Вовчик так злякався, що не наважувався навіть лягти, він опустив голову, вигнув спину, підібгав хвоста і так, тремтячи, стояв на возі, дивлячись назад, на Ченя. Чень дуже пильно дивився на нього крізь шпарини між вербовими гілками, з яких було сплетено клітку, й бачив, що той з надзвичайним жахом стоїть на возі, що постійно