Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

— Усі решта в цій галереї, здається, мають на мене зуба.

— Це лише сон, Мерліне. Ти реальний, і я теж реальна, а про інших я нічого не знаю.

— Мені шкода, що моя мати наклала на тебе закляття й ти мусила захищати мене стільки років. Тепер ти насправді звільнилася від цього закляття? Якщо ні, може, я...

— Я звільнилася від нього.

— Я шкодую, що ти мала такий клопіт, виконуючи його умови... не знаючи навіть, кого ти маєш захищати — мене чи Люка. Кому могло б спасти на думку, що по сусідству в Берклі опиняться два амберити відразу?

— Я не шкодую.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я прийшла запитати. Не знаєш, де я можу знайти Люка?

— Де? У Кашфі. Його тільки вчора там коронували. Але навіщо він тобі потрібний?

— А ти не здогадався?

— Ні.

— Я його кохаю. Завжди кохала. Тепер, коли я вільна від ґейсу та маю власне тіло, я хочу, щоб він знав, що це я була Ґейл... знав про мої почуття. Дякую, Мерліне. Прощавай.

— Стривай!

— Так?

— Я так і не подякував тобі за те, що ти захищала мене упродовж усіх цих років... хай навіть ти робила це з примусу, а для мене це був ще той головняк. Дякую, і щасти тобі.

Вона посміхнулася й розтанула. Я простягнув руку й торкнувся поверхні дзеркала.

— Щасти... — чи то почув я її голос, чи то здалося.

Дивно. Це був сон. Але прокинутися я не міг. А ще все видавалося реальним. Я...

— Бачу, ти вчасно приперся до Дворів, встигнеш встряти в усі інтриги, — ці слова пролунали з дзеркала за три кроки попереду, вузького, облямованого чорною смугою.

Я наблизився до нього. Звідти на мене визвірився мій братик Юрт.

— Чого ти хочеш? — запитав я.

Його обличчя було дошкульною карикатурою на моє власне.

— Хочу, щоб ти ніколи не з’являвся на світ, — відказав він. — А якщо так уже не сталося, хочу бачити тебе мертвим.

— А третій варіант у тебе є? — поцікавився я.

— Хіба що ув’язнити тебе у приватному пеклі.

— А чому?

— Ти стоїш між мною і всім, чого я прагну.

— Я з радістю відійду вбік. Скажи мені, як це зробити.

— Ти не можеш цього зробити й не зробиш, з власної волі.

— Отже, ти мене ненавидиш?

— Так.

— Я гадав, викупавшись у Фонтані, ти позбудешся емоцій.

— Я не пройшов усю процедуру, і занурення лише зробило мене сильнішим.

— А чому б нам не забути все, що було, і не почати спочатку? Чому б не стати друзями?

— Ніколи!

— А я так не думаю.

— Вона завжди більше любила тебе, ніж мене, а тепер ти ще й збираєшся сісти на трон.

— Не кажи дурниць. Я не бажаю отримати трон.

— Твої бажання тут ні до чого.

— Я не стану монархом.

— Ні, станеш; хіба що я вб’ю тебе раніше.

— Не будь дурнем. Трон цього не вартий.

— Одного дня, дуже скоро, коли ти найменше на це чекатимеш, ти обернешся і побачиш мене. Але буде вже пізно.

Поверхня дзеркала стала чорною від краю до краю.

— Юрте!

Жодної відповіді. Спілкуватися з ним уві сні виявилося так само нестерпно, як і наяву.

Я повернув голову до невеличкого дзеркала у вогняній рамі, що висіло на стіні ліворуч за кілька кроків попереду. Звідкись я знав, що там буде наступна зупинка мого маршруту. Я попрямував до нього. Вона посміхалася.

— От тобі й маєш, — промовила вона.

— Тіточко, що тут відбувається?

— Це схоже на конфлікт, який зазвичай називають непереборним, — відповіла Фіона.

— Це не та відповідь, на яку я чекав.

— Процес надто складний, щоб дати тобі кращу відповідь.

— І ти береш у цьому участь?

— Дуже невелику. Я не та, хто може тобі по-справжньому допомогти.

— Що мені робити?

— Проаналізуй свої можливості й вибери найкращий варіант.

— Найкращий для кого? Найкращий, аби що зробити?

— Тільки ти можеш це сказати.

— Ти можеш мені хоча б натякнути?

— Ти міг пройти Лабіринтом Корвіна того дня, коли я привела тебе до нього?

— Так.

— Так я і думала. Його було накреслено за незвичних обставин. Неможливо створити ще один, такий само. Наш Лабіринт ніколи б не дозволив його створити, якби сам не був пошкоджений і через це занадто слабкий, аби завадити його появі.

— І що?

— Наш Лабіринт намагається поглинути його, зробити його своєю частиною. Якщо йому це вдасться, наслідки будуть такими ж катастрофічними, якби Лабіринт Амбера був зруйнований під час війни. Рівновага з Хаосом може бути цілковито порушена.

— А хіба Хаос не має достатньо сили, аби цьому завадити? Я вважав, що вони мають рівні сили.

— Так і було, доки ти не полагодив Тіньовий Лабіринт, а Амберський Лабіринт спромігся його поглинути. Це посилило його міць, і вона переважила міць Хаосу. Тепер він може дістатися до Лабіринту твого батька, попри спротив Лоґрусу.

— Я не розумію, що треба зробити.

— Я теж не розумію, поки що. Але наказую тобі запам’ятати, що я сказала. Коли прийде час, тобі доведеться вирішувати. Не знаю, що це буде за рішення, але воно матиме надзвичайну вагу.

— Вона має рацію, — пролунав голос у мене за спиною. Повернувшись, я побачив свого батька в блискучій чорній рамі зі срібною трояндою на верхівці.

— Корвіне! — почув я слова Фіони. — Де ти знаходишся?

— У місці, де немає світла, — промовив він.

— Я гадав, батьку, що ти десь у Амбері, разом із Дейдрою, — сказав я.

— Фантоми видають себе за фантомів, — відказав він. — Часу у мене небагато, бо силу маю лише невелику. Можу сказати тобі тільки одне: не вір ані Лабіринтові, ані Лоґрусові, ані жодному з їхніх посіпак, доки все це не буде позаду.

Він почав танути.

— Як мені допомогти тобі? — гукнув я.

Перш ніж він зник, до мене долетіли слова:

— ...у Дворах...

Я знову повернувся до тітки.

— Фі, що він хотів сказати? — запитав я її.

Вона наморщила чоло.

— Мені здається, що відповідь треба шукати десь у Дворах,