Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

Але потім йому довелося-таки розлучитися з Гільдою. Він добре про неї подбав, вона й досі бере участь в управлінні його підприємством. Мартін тим часом став вельми люб'язним, порядним шкільним учителем, а Роберт — просто-таки зворушливим пастором. Сини живуть досить далеко від нього, і коли він іноді приїздить до них, то обидва, як і їхні дружини, чомусь бентежаться. Це все образи з іншого життя, кадри з фільму, що його знімали без нього. А вони ж, як-не-як, його діти, його сини, хоч і цілком непридатні до того, до чого був би придатний Рольф Тольм. Певна річ, навідується він і до Гільди, що сидить у своїх горах (після всього вона пішла вчитись і стала податковим інспектором). Спогади, яких уже не оживити, застиглі, немовби під склом,— вони й тут, і водночас — десь далеко-далеко... Ота мить тепла, коли він стискає Гільдині руки, а вона знов і знов, раз у раз запитує самим поглядом: «Чому?» Але він не може про це розмовляти, йому все ще не дає спокою оте видовище, що гнало його в казино й борделі, примушувало марити про нові шлюби, які потім однаково зазнавали краху.

Ні, «Бляйблевої п'ятої» не буде! У шістдесят п'ять на женіння пора вже, мабуть, махнути рукою. Але ж чому, трясця його матері, такі видовища вочевидь не пригнічують Тольма, цього слизького, як вугор, естета, цього тишка, що просто до ніг тобі стелиться, а сам же командував цілою батареєю, з усіх стволів смалив по росіянах і, певно ж, доклав рук, щоб порозносило на шматки багатьох, у тім числі й дітей та жінок, коли віддавав накази стріляти по вбогих селах, а під час відступів — просто гатити куди попало?! Та й узагалі, ці панове військові, що такої високої — куди твоє діло! — думки про свою зас... честь! У кого ж на совісті ота закривавлена, постріляна й подірявлена одежа? Ні, вони на війні, звісно, не «збагачувались». А хто ж збагачувався — він? Кому потрібні були оті гроші, які валялися в підвалах просто під ногами, хоч нібито лежали на рахунках, оті незліченні мільярди, мотлох, що його всі вважали нічого не вартим? Чом би не прикупити було на ті гроші будинків, земельних ділянок — законним шляхом, як годиться,— чом би не віддати було гроші тим, хто потребував їх аж-аж-аж? Тільки ж не за риночними і не за оптовими цінами, ні в якому разі. Кому ж від того стало гірше? Тольм — то, власне, мілька, обер-лейтенант артилерії. Про Тольмові злочини просто ніхто нічого не довідався, тож його, звісно, хутенько випустили на волю, вже через вісім місяців, і йому ще й дістався дармовий «Блетхен», з якого він так нічого, анічогісінько й не зробив. То хіба ж Тольм не нажився на війні?

І ось Бангорс вигулькнув знов: уже на пенсії, чуб, звісно, білий як молоко, вигляд шляхетний,— ще б пак, дослужився ж до генерала (Корея, В'єтнам і таке інше). Довелося повечеряти з ним і з Едельгард (без неї ж вода не освятиться!) в «Ексцельсіорі». Вечір вийшов, як тепер кажуть, дуже милий, з ними була й досить мила Бангорсова дружина, яка навіть щось там нашіптувала Едельгард на вушко. «Атож,— сказав Бангорс,— це Мері, все ще моя перша». Спортивного вигляду сива жінка, зовсім не така жердина, якою завжди хотіла стати й бути Едельгард; цій, до речі, й досі не втямки, що від пиятики люди гладшають, як і від отих огидних солодощів,— вона смокче їх, тиняючись по кімнатах і вмикаючи скрізь, ну просто-таки на кожному кроці свою розтриклятущу музику. Ці Бангорси — милі люди, вона, правда, миліша від нього, зате він — справжній джентльмен, таким його можна було б навіть намалювати. А він же тоді, в банківському підвалі, ногами згрібав на ту мертву жінку гроші, як ото пригортають у лісі сухим листям стерво, а потім ще й ошкірився, понюхав цівку автомата й наказав усім негайно вшиватися геть. І ніхто ніколи не зронив про це жодного словечка, навіть не натякнув; ні він, Бляйбль, ні Бангорс і оком не моргнув з цього приводу й за вечерею в «Ексцельсіорі», та й згодом, у барі, де вони пили каву з коньяком, а жінки розмовляли собі. І все ж таки, і все ж таки... Те видовище стоїть у нього перед очима, жах не минає, не минає ніщо, і коли Корчеде якось сказав йому: «Подумай добре, Бляйбле, помізкуй гарненько, бо вони перериють у твоєму житті-бутті всі мишачі нори... Отож чи не залишив ти в підвалі ще якогось трупа?» — йому стало все в горлі клубком. Корчеде говорив так, звичайно, не в прямому розумінні, хоч він, Бляйбль, міг би відповісти й у прямому: «Атож, я залишив одного трупа в підвалі доберахського райхсбанку». І коли він вочевидь став блідий, як смерть, Корчеде поклав йому на плече руку й промовив: «Заспокойся. Я не маю на увазі нічого такого, що відомо з твоїх денацифікаційних паперів чи, може, від часів юності, перебування в партії тощо. Одне слово, не те, що вони можуть рознюхати». Але ж труп у підвалі він таки залишив. Правда, з цього приводу ніхто ніколи не порушував судового розслідування, свідків більш немає, а єдиний свідок тим часом перебачив чи, може, й сам наробив стільки тих трупів, що той один уже просто стерся в його пам'яті. Кава з коньяком, жінки за розмовою, і навіть у барі «Ексцельсіора» ота розтриклятуща музика. Щоправда, там хоч танцювали.

З Маргрет, другою своєю дружиною, він теж не зміг би про це поговорити; вона була не те що «дурна погань», але все ж доволі безголова. Маргрет працювала в нього секретаркою і була справді мила дівчина, однак трьох років виявилося задосить. Маргрет підвищувала свій культурний рівень у досить своєрідний спосіб: Флоренція, Венеція, Джотто[57], Майтенья[58]  і таке інше, а тоді ще й перейшла («Господи, Ассізі, що ж їй іще робити в Ассізі?!») до католицької віри, оточила себе дотепними ченцями, взяла участь